Розділ 41

«І вони оце все носять на собі?» - першою була думка Ореста, коли він примірював на собі експедиційний костюм працівника департаменту археології у переодягальні Вокзалу Переходу. Ця форма була дуже специфічною. З-зовні вона мала крій звичайного повсякденного одягу жителів планети Novel, але в прокладках між нею та внутрішнім камуфляжом містилися кишені для спец приладів. Це був невеликий мультиінструмент який поєднував в собі молоток, кирку, кусачки, ножик і ще якісь незрозумілі для Ореста деталі. Це було декілька електронних невеликих приладів. З напису Орест лише розібрав що це якісь сканери. А також набір щіток. Ніби все було не велике, але в комплекті вони так суттєво додавали маси одягу.  «Як вони в цьому ходять і ще влітку коли спека?». Ну але на роздуми було небагато часу бо уже скоро відправлявся потяг у потрібному.

На щастя усі контрольні точки були пройдені без підозр і затримок. Саме на них в Ореста серце починало битися частіше і він дуже хвилювався щоб не спалити контору. Тепер в поїзді де їхала ціла група археологів він почувався набагато спокійніші. Зупинка за зупинкою і він зрозумів що це не одна експедиція, а кожен фахівець мав своє окреме завдання і виходив на потрібних підземних станціях. Складалося таке враження, що тут зібрані люди з різних підрозділів, оскільки тут мало хто з ким перемовлявся. І це було ідеально.

 Ось через декілька годин було оголошено прибуття на Орестову зупинку. Він спокійно залишив вагон і провів поглядом поки червоні вогні поїзда не зникли у темному тунелі. І аж тепер Орест збагнув у що він вв’язався: він один однісінький стоїть під землею на чужій планеті, без охорони, без підтримки друзів, без права вмикати комунікатор і при форс-мажорних обставинах навіть не зможе викликати підтримку. Оце справді треш. Але з іншого боку тепер все залежить від нього самого. Та й  завдання здається не складне: зустрітися з неандертальцями, передати скан Скелополя і по можливості налагодити контакти щоб в майбутньому можна продовжити з ними спілкування. А далі додому в ліжко і робити вигляд що нічого не сталося. З такими думками він вибрався на поверхню біля уже знайомих скель. Дорога до печер тут становила 4 км і дорогу він здається пам’ятав.

Був гарний теплий ясний день. Нарешті Орест міг намилуватися природою цієї планети на яку раніше просто не мав часу звертати увагу. Під час цього короткого маршруту усе таки його почали доймати сумніви чи варто було йти на таке порушення. Проте уже незабаром у його голові тривогу все таки витіснили світлі і радісні думки що тут гарна природа, що незабаром він знову побачить Аделу.

Ось уже в полі зору вхід у печери. Тільки но Орест наблизився до входу, як почув над головою свист – прямо йому під ноги впала стріла. Він інстинктивно відскочив назад як поряд приземлилися ще декілька. Стріли його оточили з усіх сторін і тікати просто не було куди. Орест зрозумів що краще не створювати проблем і підняв угору руки показуючи що він без зброї і готовий здатися. Тут з кущів до нього вийшло декілька воїнів з луками напоготові. Один з них очевидно був головним серед них, бо виділявся головним убором прикрашеним пір’ям невідомого птаха. Він підійшов до Ореста глянув йому в очі і плюнув йому під ного з виразом зневаги.

• Зв’язати його – скомандував головний  - Я ж казав що той орден спостерігачів зав’язаний у цій підлій справі з туреттами. От вам і доказ.

Оресту скрутили руки і повалили на землю. Спочатку зв’язали руки назад, а далі прив’язали до ніг колоди щоб він не міг втекти.

• Сьогодні ночуємо тут, а завтра можемо збирати табір і скликати села для ради. Три дня очікування і маємо результат. Хороший мисливець – це терпеливий мисливець.

Тут з кущів почали виходити й інші воїни. Їх назбиралося до двох десятків. Двоє з них підняли Ореста на рівні ноги, а головний продовжував свою хвалебну промову:

• Мені не вірили, мене зробили дурнем, що я зводжу наклепи на той мирний орден спостерігачів. І ось я вам доказую що правда на моєму боці. І що ти можеш сказати на свій захист – він вхопив Ореста за волосся і ривком наблизив голову до свого обличчя.
• Що я можу сказати? Де ти був коли нас тут в’язали і була потрібні сміливі воїни щоб нас врятувати? Де ти був коли ваші села руйнували і забирали в полон. А тепер хочеш на мені зробити собі славу, герою!

Орест відверто був вражений від своєї проповіді. Але раптовість і стан шоку мобілізували увесь його інтелектуальний потенціал.

• Замовкни – огризнувся головний і з усієї сили вдарив Ореста по обличчю – ми тебе і твою єресь слухати не будем. Ти сьогодні або завтра помреш і відповіш за кожну зруйновану хатину за кожне село за кожну зниклу безвісти людину.
• Ти знову брешеш – усі люди повернулися у свої домівки – через біль промовив Орест.
• Ти того знати не можеш – знову заревів старший.
• Можу, бо саме я проводив перемовини щоб відпустили ваших людей.
• Ага, а тепер знову прийшов нас здати ворогу.

Раптом з натовпу почувся голос

• Агамарт, послухай. Наше село справді повернулося до дому. Геть усі. І розповідали що саме магістри їх звільняли.

Здавалося що цей не в тему виступ ще більше розізлив Агамарта. Той скочив до воїна, який щойно пробував йому опонувати.

• Ти мене не чуєш. Ти знаєш що роблять з тими хто мене не чує? Так те саме що буде з ним – і він ткнув пальцем в Ореста. Я скільки разів пояснював: туретти - наші вороги! І хто з ними спілкується теж наш ворог бо становить небезпеку для усіх. Тому візьміть тих двох і прив’яжуть до дерева. Їсти не давати і хай так стоячи подумають як зраджувати і як сумніватися.