Розділ 40

Цю ніч Орест вирішував непрості задачі як поєднати непоєднуване. Події вчорашнього дня були переломними. І тепер важливо досягнути своєї цілі, зберегти репутацію і зробити так щоб ніхто при цьому не постраждав. Проте як би він не переставляв доданки – сума не ліпилася. «Треба було сьогодні вночі таємно покинути базу», але Артур видно читав його думки і його останнє прохання було ой як не в тему. В якийсь момент в Ореста просинався здоровий глузд і давав логічні запитання: «Чого ти гониш коней? Ну пів року мине і далі буде все як і раніше». Та все ж емоції брали верх: «Адела – що, я її більше не побачу?» І нарешті в той момент безсонної ночі Орест собі признався «Я здається закохався». Далі вже ніякий здоровий глузд не міг впливати на рішення Ореста. «Все треба йти до неандертальців. Інших варіантів нема. Але як?». І все знову йшло по колу.

Після чергового кола роздумів, які так і не давала відповідей як вирішити це замкнуте коло Орест помітив що стало світати. Далі залишалося ждати і очікувати коли Юхан прокинеться і піде пити ранкову каву. І це сталося на диво дуже рано. Коли Орест почув шурхітливі кроки вздовж своєї кімнати які віддалялися у сторону першого поверху, зробив для себе висновок «Юхан цю ніч теж не спав, тому треба для підтримки товариства теж вставати». Він швиденько одягнув халат, тапочки і вирушив на кухню. Справді Юхан мав достатньо невиспаний вигляд.

• Що, друже Юхан, пиво досі мучить? – намагався пожартувати Орест. Але після того як друг на нього глянув дивним і докірливим поглядом, вирішив не продовжувати кепкувати.
• Я бачу ти теж не в кращому стані, але на відміну від тебе я усю ніч думав – відповів Юхан.
• Не повіриш - я теж. Таке враження що пиво було безалкогольне. А якщо без жартів – я в тупику.
• Та от власне теж перебирав море варіантів як і що можна зробити – підтримав Юхан.
• Ну мене можна зрозуміти, я там планую майже диверсію по відношенню до системи, але тебе що у тій історії так зачепило?
• Оресте тільки не смійся, але мене лякає ситуація коли я залишуся в цьому будинку один. Знаєш, усе життя тікаю від самотності. Дипломатія це не поклик серця, це була нагода постійно перебувати в русі і знайомитися з іншими людьми. Ще з дитинства коли ми з мамою залишились самі після того як нас залишив батько, найгіршим було повертатися додому і бачити як мама одна сиділа на самоті і весь час плакала. Мені теж доводилося сидіти в своїй кімнаті і очікувати коли мама прийде побажати на добраніч. Були дні коли вона просто через свій стан забувала це зробити, тож наступна ніч була просто пекельною, мабуть як сьогодні. Тоді я собі дав слово ніколи не бути сам. Знаєш іноді страшнішим є не сама ситуація що сталася, а її очікування. Можливо я егоїст, але кажу чесно мене дуже лякає те що може статися. Те що я попався, те що тут опинився це все квіточки. Але тут нарешті я отримав друзів. Небагато, але справжніх, з якими можу поговорити про те що на землі майже нікому не розповідав. І ось тобі на – я знову можу залишитись сам.

Насправді Ореста слова друга дуже розчулили. Скільки він нового дізнався за останні дні про тих, хто тут поряд. Він сидів і не міг й слова сказати, лише думки робили справжню бурю в голові: а може то він саме егоїст і робить все тільки заради свого задоволення, а що корисного у тому що він вирушить попри заборони до неандертальців. Та все ж знову в голові спливала у пам’яті недосяжна міфічна але ще більш прекрасна Адела. Тож Орест спромігся лише підсісти до друга і по дружньому обняти.

• Добре, добре, давай припиняємо а то ще хтось зайде і подумає що ми не… ну ти зрозумів – скромно і зніяковіло відповів Юхан.

Ранкова кава цього ранку була по особливому смачною. Оресту здалося що це може бути навіть в останній раз ось так з другом бо невідомо як далі будуть розвиватися події. У світлі того що немає жодних варіантів – існувало лише сьогодні і саме ось те «зараз», яким Орест намагався насолодитися кожної миті.

• Ти не забув що маємо ще з Артуром в парку прогулятися – нагадав Юхан – тож зараз вирішуй усі справи і після обіду вирушаємо на Н-2. Не знаю чого нам туди перти, але напевно є якась причини.

День проминув дуже швидко і вже за мить наші друзі прогулювалися парком на базі Н-2 в очікуванні Артура. Незабаром на горизонті алеї появився Артур, який ніс щось важке в рюкзаку за спиною.

• Ви вже тут. Вітаю – привітався Артур і додав – Ідемо тут недалеко є полянка, де зможемо спокійно поговорити.

Уже незабаром Артур скинув свою важку ношу на траву і звернувся до друзів.

• Це місце запримітив два роки тому. Тут такий квадрат де жоден сканер не покриває. Згори скелі та дерева створюють візуальні перепони. Одним словом ідеальне місце для зговорів та переворотів. – Він засміявся.
• А чому дома не можна було це зробити? Що нас прослуховують?- спитав Юхан.
• Ну цілеспрямовано ніхто не слухає, але «безпека понад усе» і не забуваємо що ми майже на військовому об’єкті. Тут кожне помешкання оснащене реєстраторами коли записується і звук і відео. Звісно це ніхто цілеспрямовано не контролює. Проте як стається форс-мажор, дані можуть витягнути на світ Божий.

Орест з Юханом перезирнулися і в обох синхронно виникла думка «чи ми бува чого не наляпали за ті часи проживання».

• Що в штани наробили – почав кепкувати Артур – Та не бійтеся, поки тут я є, ще ні разу такого не траплялося. Є якась постанова про захист особистого простору. І щоб отримати дані дуже складна процедура. Але остерігатися потрібно, бо невідомо чим наша історія завершиться.
• А це що з вами Артуре? Парашут? Ви пропонуєте мені з кальдери вниз на парашуті?  - жартівливо перепитав Орест.
• Кальдеру з парашутом точно не пройдете – система охорони периметру одразу вас ліквідує. Але я усію ніч не спав і думав…