Знаходження відповіді

            А тим часом Володька тихенько стежив за істотою, яке не робила нічого поганого. Вона пішла до лісу, назбирала там фруктів та ягід, наїлась і почала збиратись назад.

            А Володька почав думати, що ж буде, коли вона повернеться й побачить, що її домівку зламали... І що тут саме цікаве, коли ми потрапили у її будівлю, вона хотіла провести над нами досліди, а потім, навіть не побігла за нами. Тепер, як звичайна людина збирає ягоди та фрукти... Щось тут є дуже дивним. Як би розглядіти її обличчя? Будь що буде, подумав Володька і насмілившись підійшов до неї.

- Вибачте, - звернувся він... Істота повернулась... Ми завмерли дивлячись один на одного.

- Чому ви нас лякаєте?, - насмілився спитати він.

- Мені потрібна відповідь, - несподівано відповіла істота.

- Яка?

- Мені потрібно додому!

- Я вас не ображу, дозвольте мені підійти ближче, - наважився Володька. Істота тільки кивнула. - Пробачте, але нам теж потрібно додому. Ви не знаєте, як звідси вийти?

            Істота зняла окуляри та Володька збагнув, що під ними приховувалося миле обличчя якоїсь незнайомої дівчини. Від несподіванки він застиг.

- Тож ви - дівчина?, - спитав він.

- Так, - зніяковіло відповіла вона.

- А що ж ти робиш сама у цьому місці? Та вона розповіла цікаву але сумну історію.

- Мій батько був великим винахідником. Він майстрував різні цікаві речі. Одного разу у нього вийшло змайструвати машину часу і ми спробували мандрувати на ній. Узявши гору продуктів та виставивши правильні координати батько вирішивши потрапити у минуле для того, щоб я побачила, як він жив, коли був маленьким. Але щось пішло не так. Під кінець нашої подорожі в машині щось відмовило та я опинилась посеред цієї галявини, а батька не було поряд. Пройшло вже багато часу, я намагаюсь його знайти та відремонтувати машину часу, щоб потрапити назад, у свій час.

- Так ось чого ми тут!, - вигукнув Володька, - то ти теж з майбутнього! Так де ж може бути твій батько?

- Не знаю, - продовжувала дівчина, - ми загубились... І вона розплакалася...

- Ходімо за мною, - потяг за руку її Володька.

- Куди?

- Зараз побачиш.

            І вони швидко пішли до галявини.

- Володька, - почала було Ірина Олександрівна, але побачивши дівчину у вбранні істоти, злякалася.

- Не бійтеся, це не та страшна істота, яка нас лякала, а звичайна самостійна дівчина, яка намагалась захистити себе.

            І вони розповіли усю цю страшну історію Володькіним друзям.

- Ось відповідь на наше питання, чому ми опинились саме тут. Це все для того щоб допомогти цій бідолашній дівчинці повернутись додому, - сказала Ірина Олександрівна.

- Як тебе звати?, - спитав Гриша.

- Оля, - відповіла вона. - Ходімо, я вам де що покажу, - сказала дівчина та повела їх до себе у схованку. Вона довго розповідала їм, що насправді це не схованка, не домівка, а справжня машина часу, тільки Оля замаскувала її зверху землею та травою, щоб ніхто не міг її знайти. Але кожного дня вона відновлювала зламані частини цієї машини та намагалась шукати свого батька. Машина була відновлена, але їй не вистачало однієї деталі, без якої вона не злетить. Це Медальйон.

- Медальйон?, - сказав Володька, - а твого батька не Петро Сергійович звати?

- Так, - відповіла Оля, - а ви що його знаєте?

- Звісно, він приходив до нас та наказав будувати будівлі табору. У нього на шиї висів якийсь медальйон, - відповів Гриша.

- Так де ж він? Ходімо скоріш!, - заголосила Оля.

- Не вийде, - каже Микита, - Павло Сергійович пішов, але сказав, що повернеться...

            Діяти було нічого, залишалось чекати. Усі разом ми вирішили повернутись до табору, адже сам туди обіцяв повернутись Олін батько.