Підземний будинок

            Наступив суботній ранок. Я з хлопцями прокинувся. Сонечко своїм промінням осяяло усю землю. Було тепло та спокійно на душі. Ми хотіли було рушити з місця, та шукати дорогу до табору, як Микита побачив щось сяюче на землі.

- Дивіться хлопці, що це?, - ми підійшли ближче та побачили щось схоже на маленьке віконце. Вирішили його відкопати. Очищаючі все більше й більше, ми виявили люк, але куди він веде, ніхто навіть не здогадувався. Подивитись крізь його скло нам не вдалось. Але нами керувало любознавство і ми вирішили спуститись у нього, але пізніше, коли повернемось до табору, знайдемо друзів та візьмемо мотузку.

            А тим часом Ірина Олександрівна з Володькою вирушили на наші пошуки. Вони пішли у той бік, куди вчора з ранку пішли ми. І ось знову, вже вдвох, почули якийсь рик та побачили тінь, яка швидко рухалась попереду них.

            Володька переглянувшись з Іриною Олександрівною вирішили піти за нею. І ось тінь, ніби людини, яку вони змогли розглядіти зблизька, пішла глибше до лісу, та зникла. Дивлячись власній сміливості вони з любознавством оглядались навкруги. Було тихо, ледве-ледве шепотіли листя дерев. Невдовзі вони почули десь здалеку голоси, та пішли їм назустріч. Врешті решт побачили, що то блукають їхні друзі, тобто ми. Побачив нас вони швидко підбігли нам на зустріч та обійняли. З очей Ірини Олександрівни полились сльози, адже вона так перелякалась за нас.

- Ми заблукали, та не могли знайти дорогу до табору. Увесь час наші стежки приводили на одну й ту саму галявину, - розповівши що й як було, хлопці продовжували, - а ще ми побачили, якийсь дивний люк і хочемо спуститись до нього, може там знайдемо якусь відповідь. Друзі й не думали сперечатись, тому вирішили сходити по мотузку до табору та повернутись назад.

            Дорогою Володька з Іриною Олександрівною розповіли про якусь істоту, яка привела їх саме сюди.

            Повернувшись до місця призначення ми вирішили один по одному спускатись донизу, а Володьку з Іриною Олександрівною залишити зверху на всяк випадок.

            Тиша під гарячими сонячними промінцями здавалась нам дивною та моторошною, а те місце - таким занедбаним й безмовним, що ми не відразу відважились піти в середину. Все ж таки відважившись, я з хлопцями потихеньку відчинили віконце люку. Спустившись донизу ми побачили стару кімнату з побитими корозією станами, звідусіль бовтались пилові лахміття павутини. З сильним биттям серця хлопці пішли в середину та намагались уловити вухами малейший шерех. Усі наші м`язи були напряжені на випадок, якщо знадобиться швидко відступити. Але незабаром ми зовсім перестали боятися. У кімнаті нікого не було, дивлячись власній сміливості, ми з любознавством обстежили її. Розглядаючи приміщення хлопці побачили багато різноманітних приладів з якимись важелями, якісь колби, стілець з ремінцями. Це було якось моторошно та дуже цікаво. Потім, ми побачили двері, за якими знаходились сходи доверху. Сходинки наполовину згнили, але нам так хотілось поглянути, що там зверху. Це було небезпечно - ступити туди було не так просто, але ми підштовхували один одного, до тих пір, поки усі разом не стали карабкатись по хитких сходах. Зверху був ще якийсь люк, але він був дуже міцно заперт. Тут ми остаточно расхоробрились і вже збирались спуститись донизу, як я зробив круглі очі та зашепотів:

- Т-ш-ш!

- Ти, чого це?, - спитали хлопці, дивлячись на мої очі.

- Т-ш-ш! ... Ось воно! ... Чуєте?

- Так! ... Біжимо скоріш!

- Йдуть сюди...

            Сховатись було нікуди, ми встигли добігти до люка та й прокричати, щоб швидше підіймали нас догори. Микиту встигли підняти, а ми потрапили в халепу.

            Притулившись до Гриши я побачив, як в кімнату увійшла якась істота. Ми не зрозуміли хто це. Побачивши нас вона спокійно сказала, - Нарешті до мене потрапили люди, я дуже рада цьому. Ми ще міцніше тримались руками один за одного. Куди бігти не знали, що робити теж, та нічого під руками не було.