Будування табору

             Прокинувшись наступного ранку табір дихав спокоєм. Не було ані звуку, ані шуму вітру, одна тиша навкруги. Листя та трава були в росі, що не передбачало дощу. Сірий туман над рікою почав наливатися світлом, також потроху з’являлися звуки. Десь далеко заспівала пташка, потім їй відповіла інша. Усе прокидалось на очах. Маленька гусениця повзла по мокрому листу. Час від часу вона підіймала тулуб, дивилася в різні боки, мов шукаючи щось, а потім продовжувала свій шлях. Було не зрозумілим звідки з’явилась процесія мурах, один з них, спіймав дохлого павука у декілька разів більшого за нього та тяг кудись по стволу дерева догори. Пташиний спів до того часу гримав дуже голосно. Перед очима пробігла білка, зупинилась, та побігла далі. Ще декілька хвилин - і все навкруги прокинулось.

            Я розбудив своїх друзів, та ми усі разом побігли до річки, в одну мить зняли одяг та почали плавати й перекидатися у прозорій воді. Нас більш не тягнуло додому. Усі були мокрі, та веселі. Ми не встигли ще накупатись, як Володька звідкись приніс гору риби.

            Наївшись від пуза почалось будівництво. Усі разом, під керівництвом Павла Сергійовича ми будували кімнати. Цеглина за цеглиною шикувались у прекрасні споруди. Хтось приносив пісок, хтось глину, воду, а Ірина Олександрівна балувала нас смачною їжею. Сходивши кудись у сторону лісу Петро Сергійович приніс до табору різноманітні продукти споживання.

            Пройшло пів місяця, день в день ми без передиху працювали над будівництвом табору, нам чомусь захотілось його як найшвидше побудувати. А новий наш знайомий кожного дня відлучавсь на певний час у напрямку лісу не пояснюючи нам нічого. Одного ранку Петро Сергійович сказав, що йому потрібно на деякий час поїхати, але незабаром він повернеться. А ми можемо трохи відпочити та набратися сил для подальшого будівництва.

            Відпочинок не дуже вдавався, нас мучили питання, як повернутися додому, та чому усім тут так добре…

- Мені здається, що Петро Сергійович дуже схож на мого дідуся, - каже Володька, - Він у мене такого ж росту, чорнобровий, добрий та лагідний з усіма, але в нього нема вус та такого великого медальйону.

- Отже, про медальйон, - сказала Ірина Олександрівна, - він наче притягує до себе, так і хочеться його торкнутись та роздивитись поближче. Петро Сергійович його ніколи не ховає, і до того ж, чомусь не дає його торкнутись.    

            Ми вирішили, що потрібно розібратися, що це за медальйон, будь яким способом.

            Так ми й просиділи увесь день розмовляючи про дивні обставини, які відбувалися з нами протягом всього часу. Потроху розмова почала робитись в’ялою та нудною. Усі втомились, та пригорнувшись один до одного почали засипати.