Появлення незнайомця

           Почався ранок. Я розплющив очі і побачив що за вікном іде противний дрібненький дощик. Небо – сіре від хмар, і жоден промінчик сонця не пробивається крізь цю похмуру дощову завісу. Було ще зовсім рано. Година шоста. На вулиці тихо-тихо. Лише голосно цвірінькали горобці, намагаючись знайти щось їстівне.

- Ну ось, так буває, - промовив я, – навіть погода нудна і сіра.

            Та щойно, я про це сказав, як на вулиці щось голосно тріснуло. Я перелякано озирнувся і замер від подиву… Посеред табору стояв дивний чоловік.

            Незнайомець був одягнений у блискучий плащ, який весь час мінився різними барвами. На голові у нього був шолом, а в руках лопата. Якусь хвилину ми стояли, пильно дивились один на одного. Врешті чоловік заговорив.

- Не бійся, я тебе не ображу, я будівельник, займаюсь будівництвом цього табору. Я бачу ви мені добре допомогли, поки я ходив по справах...

            Через деякий час ми всі разом сиділи та пили смачний чай з пиріжками, які приніс із собою будівельник. За ці дні ми засумували за смачною їжею, що з’їли майже все, що приніс з собою цей дивовижний чоловік.

            Він був невеликого росту з чорними бровами та зеленими очима. Із-під його вус виглядав маленький рожевий ротик. На шиї висів величезний загадковий медальйон. Звали чоловіка Павло Сергійович, саме так, як зовуть дідуся Володьки. Чоловік був дуже кумедним та простим.

- Я хочу, щоб ви знали, вам не загрожує небезпека, але я дуже вас прошу допомагати мені з будівництвом табору, адже мої робітники поїхали по справах, а я не встигну сам у відведений час все закінчити. Ви звичайно можете відмовитись, - продовжував він. Ми на мить замислились, переглянулись та погодились. З того часу почалась клопітлива нелегка праця...