Мандрівка в минуле

            Прокинувшись рано вранці від сильного дощу та вітру, наша вожата Ірина Олександрівна почала звати на допомогу. Почувши цей крик ми з хлопцями вбігли до її кімнати.

            Повітря заполонило якимись рухами. Кімната захиталась та вони почули найсильніший гул. У вікнах задзвеніло скло. Одно з вікон розбилося та у кімнату зайшов порив вітру зі страшною силою, що всі ледве встояли на ногах. Двері з тріском зачинились. Фарба від дверей осипалась до полу. Потім, на деякий час усе стихло. Але не встигши отямитись від попереднього, ми побачили, що дме тепер з іншої сторони. Усім це коштувало багато сили, щоб триматись за щось або прилягти на підлогу.

            Ірина Олександрівна була худесенькою ніжною жінкою, важила близько п'ятдесяти кілограмів, але завжди впевнено себе поводила.

            І ось, в одну мить, її підхопив вітер та через вікно почав відносити кудись далеко. Усі були у шоковому стані, аж раптом ми побачили, що вона висить на даху їдальні та ледве тримається за трубу. Вона ось-ось впаде, а ми - навіть не можемо рушити з місця... Вітер потроху почав стихати і звідки не візьмись з`явився він, герой, який підлетів на якійсь літаючій дошці, підхопив нашу вожату, опустив на землю, та швидко зник.

            Вітер зовсім стих. Ми почали потроху оговтуватись від цієї події.  

            Відійшовши зовсім від шоку Ірина Олександрівна запитала, – Що це було? Чому все здається таким дивним?

            І справді, усе навкруги було якимсь не звичайним для нас. Якісь низенькі дерева та недобудовані домівки. Нема нашої їдальні та корпусу, кудись поділись люди, але багато якогось будівельного матеріалу і страшенна тиша. Здавалось, ніби у цьому місці давно нікого не було. Ми не могли повірити своїм очам.

- Здається ми потрапили у минуле, - продовжувала Ірина Олександрівна, - десь як років на тридцять назад, у той час, коли починав будуватись дитячий табір.

- Цього не може бути!, – в один голос промовили хлопці.

А Володька увесь тремтів від жаху, та не зміг вимовити й слова.

- Треба подивитись навкруги, - сказав я.

- Треба, - відповіли інші. Та ми, усі разом пішли роздивлятись місцевість.

            Йшовши по табору ми не знайшли нічого, що нам нагадувало б на знаходження у ньому людей… Вже темніло, ми були дуже голодні та не знали де нам спати. Тому вирішили шукати нічліг, а вранці подивитись ще раз околиці.

            Прилігши на піску біля річки усі заснули, думаючи над тим, що буде завтра…