Нам спокій лишень сниться

Аж раптом завили сирени, десь поблизу спрацювала система оповіщення, йому вторив зумер в телефоні. Ми поквапливо опустилися в укриття, яке містилося тут же у підвальному приміщенні. Там ще не було нікого з мешканців будинку, але один по одному вони заповнили сховище. Це люди різного віку, яких опустив ліфт з верхніх поверхів. Серед них і старики, і діти та їх батьки, дехто з домашніми улюбленцями. Відчувалося, що тут панують дисципліна і порядок, бо не вперше бідні люди вимушені залишати затишні оселі. Кожен зайняв своє місце. Розмов ніхто не вів, після пережитого людям не до спілкування. Подумалося, а як же лежачим хворим, чи інвалідам уберегтися від небезпеки враження будинку можливим прильотом “подарунку” від ворога? Це просто жах! 

- А ми думали, що у вас тут спокійніше, - обізвалася стривоженим голосом Антоніна, - Чула, що столицю надійно захищає система протиповітряної оборони. А воно скрізь дістається.

- Що тут, що десь, а закон гравітації ще ніхто не відміняв. Чи пряме попадання, чи уламки збитих дронів, бомб, ракет все рівно падають на землю. Їх же кількість не піддається обліку і летять вони хвилями. Щільність же забудови настільки висока, що прильоти дуже часто приходяться по житлу і страждають в основному мирні люди, - з сумом мовив Микола.              

З горем пополам пересиділи тривогу, яка тривала півтори години, і повернулися до квартири. Хоч і було оголошено відбій повітряної тривоги, але тривожність ніде не поділася. До цього звикнути, напевно, не можливо, адже почуття страху закладено в кожному з нас глибоко…

- Колю! Щось засиділися ми у вас, пора, як кажуть, і честь знати, - звернувся я до Джурика, - хотілося б подякувати за гостинний прийом, за увагу, приділені нам, фактично стороннім людям і відкланятися. Та й Юра чекає на дзвінок, має ж забрати нас з Ірпеню.

- Тезко! Ви ж ніякі не чужі нам, Ви друзі, і цим все сказано. Розумію вас, сам маю дітей і внуків, яким треба теж приділити увагу. Завтра під вечір, якраз після роботи, хай приїжджає за Вами син. Але ж, правда, Танюшко, без відвідин “дороги життя” ми вас від себе не відпустимо. - на ці слова ми з Антоніною здивовано переглянулися, - Для всіх ірпінців та й жителів Бучі, Гостомеля, Ворзеля це священне місце, адже переправа через річку по зруйнованому Романівському мосту уберегла від смерті не одній сотні, а може й тисячі життів під час рашистської навали.

На щастя залишок ночі можна було насолоджуватися сном. Вранці, привітавшись, Микола виразив з приводу цього свій подив:.

- Щось в лісі, напевно, здохло. Ймовірно, якась міжнародна наглядова місія заявилася до столиці, то й обстрілів, на диво, кількість зменшилася: всього одного разу тривога прозвучала. А так, зазвичай, три-чотири рази її оголошують.

За сніданком надовго не засиджувалися і знову подалися у мандри, до яких нам не звикати. Джурик, мов заправський гід, задовільняв нашу цікавість інформацією про славну річку Ірпінь. Сонечко вже височенько піднялося над обрієм, але спека ще не відчувалася. Повітря наповнилося за ніч смолянистим запахом хвої, яким щедро ділився сосновий гай, що впритул прилягав до шосейки. Йшли неспішно, роззираючись по сторонах і водночас прислухалися до розповіді Миколи.

- Ви вже знаєте, що нашому місту присвоєне звання “Місто-герой”, але якби моя воля, то і річка заслуговує такої шани. Після підриву мосту через Ірпінь річка хоч і стала природною перепоною, але цього було замало, щоб ворог застряг на підступах до столиці. І тоді виникла геніальна ідея направлення води Київського водосховища в річку.. Рівень води в штучній водоймі значно вищий ніж у гирлі Ірпеня. Тож здійснити це надважливе завдання вдалося успішно через підрив дамби. Таким чином підйом води в долині і в пониззях річки унеможливив просування ворога далі на Київ. Його техніка застрягла і ніякі понтонні мости не допомогли окупантам здійснити задумане. Рашистська бравада щодо ”возьмом Киев за три дня” лопнула, як мильна бульбашка.

Говорять, що вода з водосховища розлилася настільки, що були затоплені, осушені у свій час, болота та прокладені іригаційні канали і навіть окремі обійстя жителів навколишніх сіл. Але попри все окупанти не просунулися до столиці ні на крок…

І ось нам відкрилася страхітлива картина: на виїзді з міста на шосейку, що веде на Київ: світив ребрами міст, який з’єднував береги річки Ірпінь. Ми одразу здогадалися, що це і є той сумнозвісний Романівський міст. Його на другий день війни змушені були підірвати наші військові. Цього вимагала вкрай напружена ситуація – ворога будь-що потрібно було зупинити на підступах до серця України, її столиці. Іншого вибору у саперів не було …

-       Але ж це життєво важлива артерія для жителів Ірпеня, Бучі, Ворзеля, Гостомеля, які в спішному порядку евакуювалися, втікаючи від рашистів, що насідали. Без болю і сліз не можна було дивитися відео з місця подій, яке облетіло увесь світ. А що пережили ті люди, котрим по зруйнованих плитах і дошках довелося долати перешкоду на своєму шляху до порятунку. Важко діставалися до протилежного берега старики, жінки з дітками на руках. Їм допомагали наші славні рятувальники і військові. Недаремно Романівський міст назвали “дорогою життя”... Скільком нещасним він зберіг життя!

- А це новий мостовий перехід через річку, - повів рукою Микола в сторону сучасної споруди з широкою асфальтівкою, обрамленої відбійниками, - Півтора роки знадобилося будівельникам, щоб надійно зв’язати Ірпінь зі столицею.

-  А що ж з“дорогою життя”? – вихопилося в мене.

-  Влада розумно підійшла до збереження пам’ятіпро це святе місце. Створення меморіалу - завдання не з простих, але вкрай важливе. Меморіал потрібен, як нагадування про страшні воєнні часи і його облаштування – справа часу. Мабуть, зруйнований міст, а точніше все те, що від нього залишилося, буде законсервоване, - тихо мовила Тетяна Панасівна..