Наступного дня одразу після пробудження Микола запропонував прогулятися містом. Враховуючи те, що такої нагоди можливо й не буде, ми охоче згодилися. Джурики з гордістю повідомили, що їхній Ірпінь одержав почесний статус “Місто-герой України”. Ми ж про це дізналися раніше з повідомлень засобів масової інформації. Звання це твердиня носить завдяки мужності, стійкості та незламності його захисників, військових і цивільних. чоловіків і жінок, котрі стіною стали і зупинили ворога на підступах до столиці ціною часом власного життя.
Довго не барилися,швидесенько поснідали, чим Бог послав, а точніше, тим, що залишилося після вечірнього пікніку в парку і, поки не жарко, вирушили в пішохідну прогулянку містом.
Спустилися повз парк і собор до Університетської. Вулиця вже гула транспортом. І що впадало у вічі: безліч маршруток і електромобілів. Люди поспішали на роботу, багато хто з них працював у столиці. Не дивлячись на ранню пору місто оживало.
- Ну що ж пройдемося по цій впорядкованій вулиці до Податкового університету. Хоч це і далеченько, але по ходу побачите, скільки лиха натворили варвари, як сплюндрували таке гарне, таке затишне містечко, - в голосі Миколи звучали нотки жалю і болю небайдужої людини.
А й справді, то там, то там виднілися ще не зарубцьовані рани, заподіяні лиходіями. Проте неозброєним оком можна було відстежити й відновлювальні роботи, що радувало.
Йшли неквапливо Університетською по вимощених плиткою тротуарах, що вказувало про турботу влади до містян, про людей з обмеженими можливостями. З перших хвилин перебування в Ірпені приємно вражали порядок і чистота міста, попри воєнні дії, вуличні бої і окупацію. А ще – безліч висоток сучасної архітектури. І що радувало нас степовиків – багатство зелені…
- Друзі, підходимо ще до одного міського парку, який має незвичну назву – “Незнайко”, - включилася в розмову Тетяна, яка вже встигла ознайомитися з цікавинками міста і затіяла недитячу гру, - Попробуйте відгадати чому він має таку назву? Які в кого є версії? Микольцю, мовчи. Ти ж знаєш.
Ми з Антоніною розгублено переглянулися. Чомусь не пам'ять нічого не приходило. Таня ж хитрувато примружила око:
- А нумо повернімося в дитинство. Якими книгами ми зачитувалися? - Підказка була куди більше конкретнішою.
- Окрім Незнайки Носова з цією назвою ніяких асоціацій в мене немає, - видав я, бо дійсно зачитувався прозою цього письменника і захоплювався пригодами вигаданих персонажів – коротунів.
Таня розсміялася і похвалила мене за догадливість:
- Саме так. Микола Миколайович Носов більшу частину свого дитинства провів у Ірпені, хоч і народився у Києві. Мабуть, у ті буремні роки прожити у великому місті було вкрай важко. Якраз тут сім’я Носових і мешкала у громадянську війну в нужді, в голоді, і в холоді. Миколка вчився в гімназії і… працював. По іншому й бути не могло, адже у Носових була сім’я чималенька: батько, мати і аж четверо дітей.
Творчість почала проявлятися значно пізніше. Та ще й як! Одними за одними з’явилися його чудові оповідання й повісті, щедро наповнені гумором. Політ фантазії автора зашкалював. А писати початкуючий письменник почав для свого сина. Героями його творів захоплювалися підлітки, котрі збиралися у Носових, де Микола Миколайович читав їх вдячним слухачам. Хто ж не знає повістей “Пригоди Незнайки і його друзів”, “Незнайко в Сонячному місті”,” Незнайко на Місяці”?
Надовго в парку затримуватися не стали. десь з півгодини.. Перепочили в тіні дерев біля лощини з озерцем, посеред якого дзюркотіли фонтанчики. Плюскіт води, тихий шепіт дерев, задушевна розмова, що ще потрібно людині…
Таня видобула із заплічника бутерброди, примовляючи при тому, що голод не тітка. Виявляється вона їх завбачливо прихопила з дому. Молодчинка, продумала все навіть у дрібницях. Перекус виявився не зайвим, а Микола на правах старшого запропонував ще поласувати й морозивом, яке продавалося в кафешці поруч з дитячим майданчиком. Гарний, він хизувався і привертав увагу своєю вишуканістю, бо був схожий на середньовічний замок. Звідти чувся дитячий сміх і гомін. То де ж без них, без дітлахів!
- А парків, скверів та і просто лісових масивів в такій кількості як в Ірпені мабуть немає ніде. Наш Центральний, оцей – Незнайко, а ще Дубки, Покровський, Правика, - продовжила Таня, вдоволена тим, що знає про місто чимало, хоч і живе тут зовсім недавно. Подумалося: “Кожен кулик своє болото хвалить”. Відчувалося, що Джурики вже стали приростати до Ірпеня.
- Що гарно, то гарно, слів немає. І коли ж було всю цю красоту побачить? – тактовно перепитав я.
- А що ще пенсіонеру робити, проживаючи в квартирі. Тільки ж маємо війну в країні, яка проклята наробила скільки лиха. І кінця і краю не видно цьому кровопролиттю, - з сумом мовила жінка.
- Вірити треба і всім миром ставити на місце варвара. Якою ціною, то вже інше питання. Тільки б не залишили союзники в цій боротьбі Україну наодинці з ворогом. Гуртом, як кажуть. і батька легше бити,- Микола піднявся з лавки і на правах господаря положення дав знати. що пора продовжити екскурсію, хоч яким би казковим не було це перебування в парку. По правді сказати і йти нікуди не хотілося…
- Ну що ж, перепочили трішки, то вперед наші кроки, - Джурик джигирився, але з усього видно було, що довгі переходи даються йому нелегко і така прогулянка для нього виснажлива.