Омріяна свобода

А через місяць після звільнення Микола зміг добратися до Ірпеня. Він уже знав, що Таня залишила Крим і виїхала на материкову Україну. Таким чином на радість усіх сім’я нарешті возз’єдналася.

- Друже, а як же вдалося заполучити інформацію про те, де шукати  Таню? – Це питання само собою напрошувалося і я його, звичайно ж, задав, - І де, у в’язниці. Тут без сторонньої допомоги ну ніяк не можна було обійтися.

Саме так в подальшому й розвивалися події. І в слідчому ізоляторі, і в колонії я стійко стояв на своєму: відмовлявся від визнання провини, не йшов на будь-яку співпрацю з рашистами, і тому нелюди ставилися до мене з особливою жорстокістю. Проте співкамерники підтримували мою стійкість. Хтось відкрито, а хтось мовчки потиском руки, жестами. І це хоч в якійсь мірі підтримувало в тяжкі хвилини відчаю, зневіри. Недарма за мною міцно приклеїлося псевдо – “Бандерівець”. І це вселяло надію на повернення в Україну, до сім’ї, мною керував внутрішній супротив і глибока віра в перемогу над ворогом. Але кати не зважаючи ні на мій похилий вік, ні на стан здоров’я, продовжували глумитися наді мною. І тренований організм поволі почав здавати свої позиції.

На допитах слуги диявола добивалися чи брав я участь у протестних акціях на Майдані в Києві, чи стояв на мітингу побіля адмінбудівлі Верховної Ради автономії в Сімферополі, чи часом не є я членом Правого сектору, а може й агентом спецслужб України чи маю високопосадовців у родині, і ще масу інших чи. Останнє “чи” стосувалося військового аеродрому, що розміщувався поруч в Новофедорівці. Але я їм не скорився і не став на коліна. Не так мене батьки виховали, щоб прогинатися перед зайдами. 

Серед персоналу тюрми і чоловіки. і жінки, правда, останніх значно менше. Це в основному працівники кухні, їдальні, пральні, лазарету. А то всі інші – чоловіки, нелюди–наглядачі. Вони, зі звірячим виразом обличчя, знущалися з нещасних ув’язнених, при чому всі без виключення, а списували все на кадирівців. До цих пір в моїй голові не вкладається: як же так, пережити справжній геноцид під час двох чеченських воєн і тягнути руку за варварами двадцять першого століття!

Що б сказав перший Президент Чеченської республіки Ічкерія Джохар Дудаєв про нинішніх перевертнів свого волелюбного народу, які відзначаються особливою жорстокістю… Хоча серед тюремних катів були представники різних національностей, для мене всі вони мали одне ймення – садисти.

Кільканадцять разів заганяли до карцеру. Штрафний ізолятор, шести метрів завдовжки і біля двох метрів завширшки, розрахований на одного інколи на двох покараних. Кімната для перевиховання непослухів “умебльована” відповідно одним чи двома ліжками, столиком і лавкою. Сидіти заборонялося, у випадку ж порушення цієї умови, в’язня виводили на коридор і по звірячому били.

Голод під час покарання просто собачий, а це “перебування в “санаторії” тривало півмісяця. Їжу ж давали через день. От і доводилося розтягувати передане через віконце дозовано. Якщо гарячу бурду ділити не вдавалося, то хлібчика по скибочці на сніданок, обід і вечерю викроювати мусили. Інакше від голоду можна було зійти з розуму, а чи й загнутися. Було всього…                  

Одного разу за “грубе порушення” в санітарній кімнаті загримів до ізолятора. Через що ж поніс покарання? Ще з волі мав звичку при митті рук рушничком витирати кожен з десяти пальців. Ця процедура, не знаю чому, вкорінилася, мабуть, вона заспокоювала і залишалася зі мною і у в’язниці. А де ви бачили, щоб арештант затримувався в умивальнику більше двох хвилин. Одержав порцію стусанів в коридорчику і перед дверима карцеру теж. А зима тоді морозна була. І щоб якось зігрітися вирішив зімітувати “полювання” за комаром. Взимку і комар?! Але номер пройшов. Метався я у бетонному мішку з кутка в куток і ляскав що є сили по стінах. На шум наглядач заглянув у віконце і доповів старшому, що арештант, напевно, з котушок з’їхав. Направили в лазарет. Там імітація душевнохворого розкрилася дуже швидко. На моє нещастя черговим був чоловік. Віддубасив він мене так, що я кров’ю харкав. І де це сталося? Там, де людині повинні надати допомогу. За цю “виходку” перебування в ізоляторі продовжили ще на десять днів. Ця історія гуляла по колонії аж поки я не вийшов з губи. Сміялися всі: і працівники колонії, і в’язні. Мені ж було не до сміху… 

Невідомість сковувала волю, інформація, яка просочувалася через стінки казематів, спотворювалася до невпізнанності. Як там моя Україна тримається? Що діється в окупованому Криму? Що з Танюшкою? Михайликом? Вітюшкою? Повна відірваність від реалій життя. Що ж його в такій ситуації робити? Хоч сядь та й плач, хоч стоячи реви. А тут іще в декого й нерви починають здавати. Це й не дивно. Закритий простір, постійні знущання, повна ізоляція і десь, можливо, психологічна несумісність. Дехто зривав злість на друзях по нещастю. Хоча більшість трималася гідно.

А працівники колонії знайшли ще один, на їхнє переконання, дієвий спосіб перевиховання – розмивання людей за національною ознакою. Це проявлялося в нацьковуванні одного етносу на інший. Але ми українці трималися дружно, підтримуючи один одного як могли. І це приносило бажаний результат: ми вижили! Всім садистам на зло, вижили і не підкорилися.

Шукай друзів серед ворогів і будеш озброєний і непереможний

Тарас ніс покарання в Каменськ-Шахтинській виправній колонії за дрібну крадіжку. Арештантом був без малого два роки. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну достроково звільнився “за зразкову поведінку і співпрацю з адміністрацією колонії”. Це я зараз здогадуюся, чому в зонах країни агресорки терміново звільнялися  місця для нових ув’язнених. Для нашого брата…