Довга дорога додому. Танині поневіряння

Коли нелюди забрали Колю, мала надію на його швидке повернення із Сімферопольського ізолятора. Але, ця надія, поволі танула, хоча адвокати й старалися відстояти свободу затриманого. Та хіба можна було говорити тоді про щось, коли місцева феміда була повністю підконтрольна федеральним службам Росії? Правоохоронні і судові органи, що перейшли на сторону окупантів, старалися один з поперед одного вислужитися. Хто як міг заробляв дивіденди. І благодатна справа “бандерівця” комусь таки допомогла.

Коли жінка дізналася вирок суду, вона зрозуміла, що справи кепські і надій на торжество справедливості ніяких немає. Перед нею постало серйозне питання як жити далі. Вона категорично відкидала громадянство Росії, Але ж людина з українським паспортом є іноземцем, яку слід депортувати з Криму. Саме такий вердикт винесений окупаційною владою. Парадокс в тому, що людина без громадянства позбавляється конституційних прав на захист, на підтримку держави… Встановлений термін спливав, а видів на вирішення проблеми не видно було й близько. Куди їхати? Де жити? За що жити? Голова пухла від думок, безсонні ночі ятрили душу.

І тут з’явилася малесенька надія. Не всі кримчани продалися окупантам. Ще коли обживалися на новому місці потрібно було провести поточний ремонт  придбаного житла. Знайшлася місцева жителька, яка зголосилася за прийнятну ціну його провести. Розсталися по-доброму: нас влаштувала доброякісно виконана робота, а Наталю, а так звалася добра людина, – сплачена сума. Саме так зав’язуються нормальні людські стосунки. Ще й до того жінка виявилася недалекою сусідкою і тримала корівку. Тож ми за помірну плату купували молочні продукти, які приносила Наталка.

Інколи жінка заходила до нас просто, щоб справитися як живеться сусідам на новому місці, чи нічого ми не потребуємо. Виявляється не всі сусіди продажні. Коли Микольцю позбавили волі, Наташа, чи не єдина, хто не тільки поспівчував, але й допоміг мені в тяжку годину. Жити стало вкрай тяжко, то така підтримка не тільки моральна, але й матеріальна була як ніколи доречною.

Одного разу, а це було напровесні, Наталя заявилася до мене ще й сонце не встало. І відразу з порогу, вибачившись за ранній візит, видала з чим прийшла:

- Тетяно Панасівно, є новина, яка, як я думаю, має Вас зацікавити. Росіян понаїхало сила-силенна. А їм же жити десь треба. Покинуті квартири в Саках всіма правдами й неправдами, хто більш понахабніший, позахоплювали, А деякі в пошуках житла мають надію за невеликі гроші придбати приватний будинок. Можливо й Вам варто задуматися і як варіант виходу із надскладної ситуації, що склалася, ризикнути. Тоді може й на материкову Україну зможете виїхати? Іншого виходу я не бачу.

А що в тому випадку залишалося робити? Від Колі підказки не діждешся. Я навіть не знала, куди запроторили його кляті рашисти. З Вітею, синочком моїм, ніякого зв’язку немає. А більше й порадитися ні з ким. Отож вирішила діяти на власний розсуд.

Наталя, надіюся керувалася добрими намірами, невдовзі привела до мене сімейну пару. Такі собі з вигляду інтелігентні люди пенсійного віку. Він працював інженером в конструкторському бюро, а вона – медиком. Про причину з’яви в степовому Криму я не розпитувала. Воно мені було ані-десь. Можливо, все ж таки клімат, адже ж пара до цього проживала у Псковській. області. От і потягнуло старичків на південь. Їм байдуже, що земля та чужа…

Обдивилися, бачу, що сподобалися апартаменти. Ще б пак! Наталя супроводжувала покупців і не думала відкланятися. Вона по змовницьки мені підморгнула. Я не заперечувала щодо її присутності: як не як, підтримка якась, хоч і моральна.

По тому, звісно, почалися торги. Зійшлися на сумі, яка в рази була меншою, ніж та, за якою ми з Микольцею придбали нашого Мухоморчика. А що тоді залишалося робити? Адже балом правила не я. Полюбила я свою хатинку, жити й жити б у ній, віку доживати. Та, як бачите, не судилося…                                             

Думка, якою я керувалася - будь-якою ціною вирватися з окупації, знайти синочка свого Вітюшку і з його допомогою відшукати і визволити з неволі мого Джурика. Про те, де жити, як дістатисядо материкової України питання відтерміновувалося.

Трохи затягнувся час переоформлення житла. Служби, які займалися питанням купівлі-продажу будинку зволікали і ледве шкіру не здерли. Слава Богу, що витрати поділили навпіл, то хоч не залишилася ні з чим. Угода набула чинності і я, маючи тиждень часу зазбиралася додому, в Україну.

Додому… А куди ж саме?  У Вінницю, там ніхто мене не чекає. І все таки, не маючи вибору, вирішила їхати до сина, а там як буде.

На Сакській автостанції аж сплакнула. Згадалося, як ми з тобою, Микольцю, прощалися, як розпочався наш курортний роман і як зламалася наша сімейна ідилія. Їхала до Євпаторії з надією на успішний перетин Чорного моря. Пароплавом до турецького Стамбула, далі морем до болгарської Варни, а потім автобусом до рідної України – такий кружний шлях на Батьківщину довелося здійснити заради задуманого.

З собою майже нічого не взяла: документи, кошти, дещо з одягу, взуття. Все моє багатство помістилося в одній валізі. Все ж інше, надбане протягом життя, залишилося новим господарям. Вони й дякували, але мені від того легше не стало. Дещо, правда, в знак вдячності подарувала  добрій людині, яка трапилася на життєвомушляху – Наташі. Та відмовлялася брати, але беззаперечним моїм аргументом стали слова: “Наталочко, хай це буде подарунком за все те, що ти робила для нас за час знайомства. Дружба не продається і не купляється. Хай стане для тебе все це пам’яттю, бо чого доброго вже й не побачимося”. І розревілися обидві, що стало переконливим доказом щирості у взаєминах між абсолютно чужими людьми. А доброта, як відомо, зближує і надихає.