Зустріч через роки

         Ходив сам не свій. Це ж треба, щоб через скільки років так несподівано минуле нагадало про себе! Це неймовірно!.Випадковість? Збіг обставин? Чи можливо так в житті ведеться, що добро тягнеться до добра. Нетерпіння переповнювало все моє єство…

        Промайнуло три дні в томливому очікуванні подальшого розвитку подій. Ранню вечірню тишу порушив різкий звук мобілки. Номер, що висвітився, незнайомий. Мене кинуло в жар, хороше не думалося. Але ж ні! Чоловічий, дещо притишений, голос побажав доброго вечора.

• Тезко! Нарешті після десятирічного мовчання ми зможемо, як колись в автобусі, вволю наговоритися. Надіюся пам'ять твоя ще не встигла вивітрити деталі нашої з тобою  нічної розмови? Безмежно радий відновленню, здавалось би, втрачених безповоротно стосунків.
• Джурику! Дорога моя людино! – Не в змозі стримати емоції, які виплеснулися назовні, вигукнув я, - Де ти бачив, Колю, щоби події щирого і відкритого екскурсу в історію твого драматичного життя не залишили незгладимого сліду в моїй пам’яті. Якщо ти, вірний мій товаришу, не забувся, мною, з Вашого дозволу, перипетії Вашого з Танею знайомства і кохання описані в повісті. Не хочу лізти в душу, але ж за роки вимушеного мовчання могло прийти забуття і все те, що пов’язувало нас залишитися лише на папері. Але потрясіння від твоєї сповіді глибоко засіли в моїх мізках і вигнати їх звідти навіть при великому бажанні не реально. Надіюся, що наші думки, наші бажання продовжувати спілкування співпадають.
• Колю, - голос по ту сторону затремтів, але після хвилинної паузи зміцнів і набрав звичного емоційного зафарбування,-Я шокований подіями останнього тижня. Коли Вітя переповів нам з Танюшкою враження про поїздку на рибалку і знайомство з твоїм сином, я не йняв віри, що таке в житті можливе. Ну прямо очевидне неймовірне, що таке в житті можливе. Через Сергія “вивудив” номер телефону Юри і твій, звичайно. Я не роздумуючи  одразу заходився  зв’язуватися з тобою. Скажу по правді, хвилювався та ще до всього не зміг з першого разу додзвонитися. Хвилювався ж так, що аж руки тремтіли.
• Тезко, як же все таки здорово, що ми живі, здорові і маємо за щастя продовжити наше знайомство і, не боюся сказати, нашу зворушливу дружбу.  А щодо додзвонитися… Маю такий собі грішок: не завжди тримаю при собі телефона. Коли товчешся на городі, то не знаєш, де його приткнути. – Це була істинна правда, не кривив я душею, бо не дружив з гаджетами.
• Це не правильно, що ми спілкуємося на відстані, Нам конче потрібно зустрітися. Я думаю кожному з нас є про що розказати. Скільки хорошого. і не зовсім, відбулося з нами за роки розлуки. –І Микола ненав’язливо брав ініціативу до своїх рук, - Є пропозиція, І не здумай відмовлятися. На правах старшого наполягаю на реалізації задуманого. Ми ж стільки років йшли до цього! І якщо конкретно, то наші діти підштовхнули нас не тільки до ностальгічних спогадів, а й до можливості відновити дружбу. Правда ж, Миколко, вона нам потрібна? Моя Таня та й твоя Тоня будуть раді нашому єднанню. Надіюсь і зустрічі теж.

        Хотілося говорити й говорити, емоції переповнювали душу і,здавалося, починали вихлюпуватися через край. Але ж, як кажуть, хорошого по трішки…

         Уже й літечко надійшло. Вишні не тільки відцвіли, але вже й щедро поділилися врожаєм. Турбот добавив невеличкий городик, на якому зростали і помідорчики, і огірочки та інші овочі. Зростають потихеньку, око радують. Але ж їх поливати треба майже щодня: південь – спекотний край. Вже майже два місяці жодного дощику. Такі сюрпризи погода влаштовує, що незабаром степ може перетворитися на напівпустелю! А бур’янам хоч би що, гоняться вгору тільки встигай боротися з їх засиллям. Заячий вівсюг вже в колос пішов, “урожай” перепорило збирати.

          Син щовечора телефонує і так, наче між іншим, запитує:

• Дєда, а ти ще не дозрів до поїздки в наші краї? Скучаємо за Вами, особливо внучка. До всього вже й два дзвіночки надійшли від Віктора. Добивається, коли ж то батьки приїдуть гостювати. Пора, дєда, пора навідати родичів і друзів у столиці. Чекаємо з нетерпінням.

          В поважному віці людині з кожним роком все важче й важче відчалити в дорогу від рідного порогу. І не має значення близьку чи далеку. Та все ж рішення визріло. Хоча й боязно зрушитися з місця, адже вся Україна у вогні. Проте діти вже зачекалися та й Джурики теж. Розуміння і підтримку від своєї половинки одержав, хоча відпускати одного вона не хотіла. Вік не той, а головне – здоров’я в будь який момент може підвести. З ним же жарти погані.

    Відсвяткували день народження дружини, довго не барилися і відбули до столиці. Місто пробуджувалося від сну, хоч про який відпочинок могла бути мова, коли три ворожі нічні атаки дронами і ракетами прийшлися по всіх районах Києва. Про нальоти носіїв зла, смерті і руйнувань повідомив син, який приїхав на вокзал, не дивлячись на повітряну тривогу, котра тривала майже три години. Ці непрохані гості здавалося заполонили весь простір, викликаючи страх, і нічого гріха таїть, паніку, адже летіли куди попадь, без розбору, чи то на житлові квартали, чи то по об’єктах інфраструктури.

        Протиповітряна оборона столиці спрацювала влучно, але смертоносна ворожа армада рухалася хвилями і здавалося цьому жахіттю кінця й краю не буде. Значну частину повітряних цілей захисники столиці знешкодили, проте деякі з них прорвалися і наробили багато лиха. Та й уламки розліталися навкруг, тамуючи неабияку небезпеку. Найстрашніше, що під завалами цілих під’їздів опинилися люди, в тому числі і діти. Юра з сім’єю майже всю ніч провів в укритті. Воно й правильно, не дарма говорять, що береженого Бог береже. Будь проклята кровопролитна війна і ті виродки, які її розпочали…