Приємна несподіванка

          Поїхав наступного дня санаторною швидкою до Сімферополя. Крім мене ще троє курортників, які теж закінчили курс лікування, в такий зручний спосіб добиралися до залізничного вокзалу. Я цього разу завчасно придбав квиточка на потяг, бо з кожною новою поїздкою їхати автобусом, а тим паче маршруткою, було все важче і важче.

          Спливали дні за днями, як ті маленькі струмочки, що несуть води до більших приток, а ті в свою чергу наповнюють потужні ріки. Думки про те, що час уповільнить свій біг у старості, не справджувалися. Це викликало почуття тривоги, а чи може й страху, коли відчуваєш цей невідворотний процес старіння, коли час плине занадто вже швидко. А його ні зупинити, ані уповільнити ще нікому не вдавалося. На жаль.

           Робота, яка відбирала левову частку часу, залишилася в минулому та ще в…приємних спогадах. Хтось сказав, що жити минулим не можна. Може воно й так, але коли спогади приємні, то чому б, хоча б інколи, не занурюватися в нього. Нагадували про школу, хоч і нечасті, випадкові зустрічі з колишніми випускниками. Добре, що ще пам’ятають, але ж час робить своє. Через інтернет вітають з днем учителя та днем народження та інколи запрошують на зустрічі. Цим тішуся, бо вони вже дорослі і  мають свої сім’ї, свої радощі, свої печалі. Для них шкільні роки залишилися в далекому минулому, в моєму ж житті залишилися до кінця днів моїх. Останнім часом ностальгую по минулому все частіше й частіше, особливо за походами…

           Розбавляли плин сумної буденщини телефонні дзвінки близьких мені людей, яких з кожним роком стає все менше і менше. Ну де ж ти дінешся від цієї сумної даності. Та ще радували душу рідкісні виходи на риболовлю до річки та в ліс по гриби. Втіхою стали майже щоденні піші прогулянки до Бугу з обов’язковою фіззарядкою, а в теплу пору року й плаванням в його ласкавих водах. Важко передати словами відчуття, які опановують тобою від їх прохолодного дотику, які обіймають твої плечі.

          Рано вранці, коли ще й день не задався, влітку і взимку, весною і восени такі прогулянки і фізично, і емоційно підзаряджають організм на кожен божий день. Радують душу перші несміливі промінчики сонечка, яке після спочинку поволі піднімається над обрієм, звуки птахів, що пробуджуються від сну, поодинокі стрічні, які теж насолоджуються натурою і привітно вітаються. Таких любителів бігу та шанувальників вранішніх пішохідних моціонів і побачень з Гіпанісом не так уже й багато. Щось так з десяток, не більше. І причина, напевно, криється не в тому, що відстань від міста до водойми до двох кілометрів, чи браком часу, а може – елементарними лінощами. Важко сказати, чому так мало бажаючих оздоровитися, але групка людей старшого і середнього віку регулярно навідується до річки. А вона собі тече ліниво серед очеретів, що стіною стоять по обидвох білих берегах, приймає привіти, поспішаючи на побачення з морем. Тече собі по широкій заплаві, звиваючись, наче жива істота, утворюючи меандри…

          Ще й зима не добігла кінця, а засоби масової інформації донесли світові невтішну звістку: Крим не наш. В ніч на сумнозвісне двадцяте лютого чотирнадцятого року “зелені чоловічки” розпочали чорну справу відділення Криму зі складу України та приєднання його до імперії. А вже шістнадцятого березня рашисти не забарилися з незаконним референдумом про статус півострова. Російська окупація частини території України ні для кого не була несподіванкою. Ще  перебуваючи в санаторії доводилося чути від персоналу безрадісні вісті: “Подождите, подождите. Пускай только Олимпиада в Сочи закончится. Тогда увидите”.

          Це прості смертні, друзі і недруги, одні з застереженням, інші з зловтіхою висловлювались. А що ж у владних структур не було такої інформації? А що недостатньо було попереджень розвідок країн, які уважно стежили за перебігом подій на теренах України та поза її межами? Питання виникають і зависають у повітрі, а відповідь очевидна. Як можна було проморгати підготовку агресора до анексії автономії?!

       Вся тисячолітня історія неньки України пов’язана зі шматуванням її території з багатющими чорноземами, безкраїми степами, унікальними пралісами і гірськими масивами, з поневоленням волелюбного працьовитого народу, з винищенням кращих його синів і дочок. Не стало виключенням і двадцять перше століття. Тільки но наче з неба звалилася, віками омріяна, незалежність, ейфорія перших років свободи, надскладні і невпевнені кроки самостійності і на тобі – сусідка, колишня “братня республіка” посягнула на східну і південну околицю країни. Прийшла з вогнем і мечем відвойовувати “новоросію” і насаджувати “рускій мір”. І де ж ті міжнародні угоди про непорушність кордонів після Другої світової війни, де гарантії мирного розвитку країни, яка першою в світі відмовилася від ядерної зброї і не мала територіальних претензій до своїх сусідів?! Думалося тоді, що цей гуманний приклад вартий наслідування. Виявляється, дурень думкою багатіє.

          Мої багаточисельні спроби зв’язатися з кримськими друзями не увінчувалися успіхом. Надія щось узнати про них танула, як напровесні сходить злежаний сніг.  Та це й зрозуміло: будь-які контакти з півостровом стали неможливими. Мабуть теж саме відчували на собі й кримчани: зв’язатись з материковою Україною їм було зась. Окупаційна влада робила все для того, щоб перерізати пуповину анексованій території.

         Промайнули роки, приносячи все нові й нові проблеми. Вони виникали як в житті країни, так і в житті простих її громадян. Вже не тільки Крим не наш, Донбас у вогні, вся Україна здригається від вибухів, які несуть смертоносні дрони, крилаті й балістичні ракети. Все частіше й частіше на наших вулицях стрічаються військові в одностроях, а то й захисники на милицях, а ще страшніше - з ампутованими кінцівками. Алеї пам’яті, море квітів і прапори на могилах загиблих, яких не встигає приймати земля. Їм би жити, кохати, дітей ростити, виношувати плани на майбутнє…