Збіги в житті трапляються

          В житті кожного смертного, як і в природі, можна помітити цікаву закономірність – циклічність. На зміну світлому дню приходить темна ніч, весна красна змінює білосніжну зиму, після відпливу наступає приплив, похолодання витісняється потеплінням …

          Рідкісне явище, але життя іноді приносить людині сюрпризи, які не перестають дивувати її своєю загадковістю. В повісті “Поворот голови” випадкова зустріч двох Микол послужила канвою для опису романтичного кохання двох курортників поважного віку.

        І як не дивно ця дивовижна історія мала продовження… через багато років. І якраз про це і хотілося розповісти.

         Мене не полишала думка про те, як складається на кримській землі життя моїх знайомих, які стали настільки близькими, що подумки я дуже часто повертався до їхнього курортного роману. А й справді, доля звела воєдино двох одиноких особистостей, котрі створили сім’ю.

         Сім’я… Для кожної людини злиття двох сердець надзвичайно важливий і відповідальний життєвий етап. І одна справа, коли сім’я утворюється на порозі дорослості, а інша, коли люди в зрілому віці довіряють свою старість один одному. Тривоги і клопоти поділені навпіл, турбота і піклування вигоряючих організмів, притирання характерів і підтримка в тяжку хвилину – це далеко неповний перелік обов’язків, які звалює на свої плечі кожен, хто зважився на створення сімей у похилому віці. Нелегкий то шлях від казковості курортного роману до рутинної буденності сімейного життя належало пройти Джурикам. Яким він був? Мені, мабуть, так би й не вдалося дізнатися про перепитії кримського етапу становлення їхнього життя, якби не воістину дивовижний випадок… Але про все по порядку.

          І все ж таки наостанок, в переддень розставання з курортом, вирішив навідатися до нових-старих знайомих в Михайлівку, що височіла над Сакським озером. Якось воно не по людському знехтувати запрошенням. Можливо й не побачимося більше, так думалось тоді. Все може бути…

        Повз дещо занедбаний корпус водолікарні санаторію Бурденка по дамбочці між двом солоними грязевими озерами направився до “Мухоморчика”. Не зателефонував, бо не захотів спровокувати зайвих приготувань Джуриків до прийому нежданого гостя. В Миколі то я був упевнений, що він щирий у своїх почуттях, відкритий до дружби, а от Тетяна для мене була загадкою. Хоча й розумів, що такий гість, як говорять, гірше татарина, але кому потрібні ці незаплановані клопоти. Врешті-решт, заспокоював я себе тим, що йшов до знайомих людей, йшов на запрошення, йшов хоч і вперше, проте ж не з пустими руками.

         Погода стояла напрочуд не зимова. Південь є південь. Сонечко радувало майже весняним теплом, небо віддавало голубизною. Подумалося: щось бабине літо припізнилося, адже все таки середина листопаду. Біле павутиння пролітало повз, чіпляючись за гілочки кущиків і майоріло на вітрі.Сонячні блискітки, відбиті озером, засліплювали очі. Легкі хвильки десь посередині водойми брижили гладь, що покоїлася в затишку будівель і очеретів…

         Моє хвилювання наростало по мірі наближення до “Мухоморчика”. Перебрався по добре втоптаній тисячами михайлівців стежині на протилежний схил канави, яка обрамляла Сакське озеро. Це найближчий шлях до санаторіїв і до центру міста. Легенький вітерець приємно обдував лице, шарудів сухим листям очерету, переганяв по небу поодинокі хмаринки. За якихось півтори сотні метрів переді мною виріс ошатний “будиночок” на два поверхи, покритий темночервоною металочерепицею. Невисокий паркан з ажурними секціями вразив неабияким смаком. А ось і хвіртка вмонтована у ворота, яка органічно вписувалася в огорожу.

          Хвильку постояв, вгамовуючи хвилювання і перевівши подих, потягнувся до дзвінка. Напрочуд гарна мелодія полонезу Огінського сповістила про візит гостя. Музику було чутно як мені на вулиці, так і в господі. Не знаю, чи мали Джурики на території обійстя відеокамери, але чомусь ніхто з будинку не вийшов. Повторно натискувати на дзвінок не наважився. Але десь у підсобному приміщенні обізвався собака. Невеличкий охоронець неспішно з’явився на викладеній плиткою доріжці, обсадженій розлогими кущами козацького ялівцю, потягнувся і ліниво подався до хвіртки. Хоч ніякої загрози для мене він і не ніс, а це була  руденька такса, я обізвався до песика;

• - Ти Тума? Ну чого ж ти сердишся? Зови господарів та хутчіш!

       Собача всілося біля хвіртки, завихляло хвостом і ні руш з місця. Хоча й гавкати перестало, що тішило. Хвилин з десять ніякого руху від будинку не помітив. Це навело на думку, а чи не відпочивають часом мої друзі-пенсіонери, чи може й вдома їх просто немає? Хто його знає. От така тобі незадача!

        І тут на допомогу прийшов телефон. Як же я відразу не здогадався зателефонувати?! Можна ж було прямо з санаторію попередити, що маю наміри за півгодини  завітати до друзів перед від’їздом. “Безтолковий” – картав я себе і заходився набирати підзабутий номер. На щастя почув зі слухавки у відповідь Миколин голос. Він не здивувався дзвінку, бо, як я зрозумів, вони з Танею чекали на мене відразу після зустрічі на Курортній.

     - Привіт! А ти де, друже? Десь запропастився і не об’являєшся, Може вже від’їжджаєш не попрощавшись, - з легкою іронією мовив Джурик, не давши вставити хоч слово. Ніякої образи в його голосі я не відчув.

         - Добрий день, Микольцю! Це я, перепрошую, хотів би дізнатися, де ви зараз знаходитеся. Все в походеньках, і так зарані. Зустрів непроханого гостя на хвіртці дружок, а вас самих немає.