Розділ 61. Еріка та Тимофій

Після поїздки в Черкаси життя раптом стало дивно звичайним. Ніхто не телефонував із новими проблемами. Не потрібно було нікуди бігти. Ніхто не зникав. Ніхто не влаштовував скандалів. Ніхто не помирав.

Світ уперше за довгий час перестав валитися їй на голову.

Еріка сиділа за кухонним столом і дивилася на календар. До захисту диплома залишалося трохи більше двох місяців.

До відльоту в Японію — трохи більше чотирьох.

До весни — кілька днів.

До нового життя… Воно вже тут.

Вона обвела пальцем дату захисту й несподівано усміхнулася. Ще зовсім недавно їй здавалося, що майбутнього не існує. Що є лише черговий день, який треба пережити.

А тепер майбутнє було. Воно стояло попереду цілим списком дат і чекало.

— Про що задумалась?

Тимофій поставив поруч із нею чашку чаю.

Волосся після душу ще було трохи вологим. Домашня футболка, спортивні штани. Еріка досі дивувалася, що цей чоловік справді існує поза університетом.

— Дивлюся на календар.

— І?

— Ти помітив, що ми вже майже не говоримо про проблеми?

Він поставив свою чашку поруч.

— Значить, працює.

— Що працює?

— Моє геніальне стратегічне планування.

Еріка пирхнула сміхом.

— Тимофію, ти маєш звичку приписувати собі навіть закони природи.

— Якщо весна прийде вчасно — це теж моя заслуга.

— Безумовно.

Він усміхнувся.

І ця усмішка досі діяла на неї майже магічно. Особливо після всього, що вони пережили. Особливо тепер, коли між ними майже не залишилося недомовленостей.

Майже.

Бо залишалося майбутнє.

Велике. Лячне. Невідоме. І водночас дивовижно бажане.

***

Через кілька днів Еріка випадково знайшла на столі товсту теку.

Вона відкрила її й завмерла. Списки. Таблиці. Розрахунки. Нотатки. Кольорові стікери. Інструкції. Навіть резервний план.

— Що це?

Тимофій підняв голову від ноутбука.

— План переїзду.

— Це не план переїзду.

— А що тоді?

— Тимофію, це документація, наче для військової операції.

— Не перебільшуй.

— Тут є окремий розділ «можливі ризики».

— Це нормальна практика.

— Тут двадцять сім можливих ризиків.

— Двадцять дев'ять.

— Боже...

Він виглядав абсолютно серйозним.

Еріка раптом розсміялася.

— Ти нервуєш, так?

— Ні.

— Тимофію.

— Можливо трохи.

— І тому тут  усередині ще чотири папки.

— П'ять.

— П'ЯТЬ?!

— Одна резервна.

Еріка заховала обличчя в долонях. Її чоловік страшенно нервує через Японію.

— А можна мені вносити корективи?

— Оо! Цей ризик я не врахував! — блиснув очима Тимофій і обійняв дружину.

***

Найбільшим випробуванням виявився не грант. Не її стипендіальна програма в Токійському християнському університеті. Не документи. І навіть не майбутній переїзд.

Найпроблемнішою точкою виявився Писаренко.

Телефон дзенькнув саме тоді, коли Еріка закінчувала  черговий переклад.

Нова група.

Вона відкрила повідомлення  й ледве не вдавилася чаєм.

«Весілля, якого нам не дали»

— Ні.

— Що сталося? — озвався Тимофій із дивана.

— Писаренко і Марина створили нову робочу групу у месенджері.

— Яку групу?

— Не хочу навіть читати.

Він встав, підійшов до неї. Зазирнувши у телефон, приречено застогнав.

— Писаренко!

— Писаренко…

— Сто сорок два повідомлення.

— Уже сто сорок три.

Телефон одразу дзенькнув знову і знову.

Писаренко написав:

"Як відповідальна особа заявляю, що саботаж святкування не допускається."

Еріка показала повідомлення чоловікові.

Той мовчки закрив очі.

— Він же не відчепиться? — Еріка благально глянула на чоловіка.

— Ні.

— А якщо заблокувати?

— Знайде особисто.

— Якщо по-тихому утекти  в Японію?

— Він створить міжнародний комітет.

Еріка розсміялася. І Тимофій теж.

Бо вони обоє знали — саме так усе і буде.

***

...А потім одного вечора несподівано подзвонила мама.

Розмова тривала майже годину.

Переважно про дрібниці. Про погоду. Про здоров'я. Про вітчима. Про заробітки в Норвегії.

І лише наприкінці прозвучало:

— То коли весілля? Щоб ми не пропустили!

Еріка ледь не впустила телефон.

— Мамо...

— Що «мамо»?

— Ми вже одружені.

— Не викручуйся. Я питаю про нормальне весілля.

— Ми думаємо над цим.

Вони говорили ще кілька митей ні про що. Коли знову стало тихо, Тимофій зайшов до кімнати.

— Твої хочуть весілля? — запитав спокійно.

— Хочуть.

— І колеги хочуть. І декан хоче. 

— Що ж нам робити?

— Або дати їм те, чого вони хочуть, або ...не дати!

— Це і є твій геніальний план?

— Мій геніальний план полягає у тому, щоб обговорити всі плюси і мінуси із моєю Ерікою.

***

Того вечора вони довго сиділи на балконі.

Місто світилося тисячами вогнів. У повітрі пахло весною.

Еріка сперлася головою на чоловікове плече й згадувала. Згадувала весь їхній шлях.

Тимофій же говорив про майбутнє.

Попереду Японія, де вони будуть як незалежні науковці і як пара. Попереду буде велике весілля.

Попереду буде життя, про яке вони мріяли.