Розділ 60. Еріка та Тимофій

Двері квартири відчинилися, і в коридор хлинуло важке, застояне повітря, просякнуте запахом ладану та дешевих заспокійливих. Мати стояла біля дзеркала, поправляючи чорну хустку. Побачивши доньку, вона хотіла щось сказати, але її погляд миттєво перестрибнув на фігуру за спиною дівчини. Колір обличчя матері змінився з блідого на мертво-сірий.

— Ви? — вона відступила назад, врізавшись спиною в шафу. — Еріко, що він тут робить? Навіщо ти притягла його сюди сьогодні?

Мати впізнала Тимофія миттєво. Той самий чоловік у бездоганному темному пальті, який недавно на цвинтарі холоднокровно віддавав розпорядження, перевіряв глибину ями та розраховувався з копачами.

— Мамо, заспокойся, будь ласка, — голос Еріки тремтів. — Це не те, що ти думаєш...

— Що я думаю?!  А що я маю думати???— вигукнула мати, і в її очах спалахнув недобрий, істеричний вогонь. — Це агент із бюро! Розпорядник! Еріко, сьогодні дев’ять днів за твоєю сестрою, а ти приводиш у хату людину, яка закопувала твою кров? Ти що, вирішила нам так нагадати, де зараз Яночка?

З кімнати вийшов вітчим. Він, впізнавши «агента», і зробив крок вперед, закриваючи собою дружину.

Тимофій не залишився в коридорі. Він спокійно переступив поріг і зачинив за собою двері, відсікаючи холод під'їзду. Його спокій у цій наелектризованій атмосфері здавався чимось інопланетним.

— Я не похоронний агент, як такий! Я не працюю в ритуальному бюро, але мав останнім часом багато справ, пов’язаних з похованням, тому можу сміливо назвати себе експертом в цих питаннях.  Мене звати Тимофій  Сергійович Константиновський. Я є професором університету. І я — чоловік Еріки.

У коридорі запала така тиша, що було чути, як на кухні капає кран. Мати повільно перевела погляд на Еріку, потім на її руку, де виблискувала обручка.

— Чоловік? — прошепотіла вона, і цей шепіт був страшнішим за крик. — Ти вийшла заміж... за агента з цвинтаря? Поки сестра ще не охолола?

— Він же сказав, що не агент, мамо! — Еріка майже плакала, стискаючи в руках пакунок із яблучним пирогом. — Він допомагав мені в наш тяжкий час! Він усе взяв на себе, щоб ми могли просто... просто бути…

 З вітальні визирнули дідусь та бабуся. 

— Гості в хаті, негоже на порозі тримати! — мовила літня жінка.

— Що там за пакунок у тебе, Еріко? — сивочолий чоловік і собі взяв слово.

— Яблучний пиріг з родзинками і горіхами.

— Дочко, став чайник! Йдемо всі на кухню та й побалакаємо з цим прохвесором! — скерував дід.

Вони пройшли на кухню. Мати сіла на табурет, обхопивши себе руками, наче її било ознобом. Вона дивилася на Тимофія з сумішшю жаху та люті. Вона була молодою жінкою, яка занадто рано дізналася, що таке втрата, й через призму свого болючого досвіду бачила в Контантиновському загрозу для Еріки.

— Ви її купили, так? — запитала вона, дивлячись прямо на Тимофія. — Допомогли з похороном, підставили плече, коли вона була напівпритомна, і затягли в ЗАГС? Ви ж старший! Ви ж професор. А вона — дитина, у якої тільки-но вирвали шматок серця. Ви вирішили, що вона тепер ваша боржниця? Ви хочете закрити її вдома, щоб вона вам капці носила в обмін на вашу «опіку»?

Тимофій не відвів погляду. Він дивився на неї з тією самою повагою, з якою дивляться на пораненого, але небезпечного звіра.

— Я знаю вашу історію, — тихо сказав він. — Еріка розповіла мені, як ви боялися, що вона повторить ваш шлях. Що чоловік стане для неї стіною, яка не захищає, а душить. Але між нами не так. Я люблю Еріку  і сприяю розвиткові, і як науковий керівник, і як начальник у перекладацькому центрі. Також, я маю простору квартиру у центрі Києва, власний автомобіль та найголовніше — стабільну високу зарплату, тому можу спокійно покривати потреби нашої сім’ї. Наразі я пройшов на міжнародне стажування у Японію. Звісно, Еріка, як моя дружина летітиме зі мною. Мій японський куратор запропонував їй подаватися на грант у Токійський християнський університет. Ми уже все підготували і відправили. Чекаємо відповіді. Найголовніше, її сприймають як серйозну дослідницю, а не тінь пана Константиновського. І я не вважаю її тінню чи прислугою.

Мати розгублено глянула на Еріку, потім знову на нього.

— То чому... чому ви збрехали на цвинтарі?

— Бо якби я сказав вам правду в той день, ви б не прийняли моєї допомоги. Ви б вигнали мене, і Еріка залишилася б один на один із рахунками, документами та організаційним пеклом, яке вона не мала проходити в такий час. Я став «агентом», щоб вона могла бути просто сестрою.

Тимофій нахилився до неї ближче, і в його очах мати вперше побачила не холодного професора, а людину, яка готова випалити землю навколо Еріки, аби та була в безпеці.

— Я не забираю у неї майбутнє. Я — та сама сила, яка допоможе їй його втримати. Ви хотіли для неї доброї долі? Добра доля може бути й тоді, коли за жінкою стоїть хтось, хто не дозволить її образити жодній Захарівні, жодному поліцейському і навіть її власним страхам.

Мати закрила обличчя руками. Її плечі почали здригатися. Це не була істерика — це був крах її останньої лінії оборони. Вона так довго готувалася захищати доньку від усього світу, що не помітила, як світ прислав їй захисника, якого вона не могла навіть уявити.

Еріка підійшла до неї й обняла, втиснувшись обличчям у чорну хустку.

— Все добре, мамо. Тепер все справді добре.

Вітчим, який весь цей час стояв у тіні, нарешті відійшов від одвірка. Він мовчки простягнув руці Тимофію. Той відповів міцним, коротким потиском. Жодних слів не було потрібно.

— Ріжте вже свій пиріг, —  промовила мати, витираючи очі. — Раз уже приїхали... І раз уже професор.

Вона вперше подивилася на Тимофія без злоби й розпачу.  У її погляді все ще було недовіра, але під нею пробивався такий крихкий спокій, якого в цій квартирі не було вже дуже давно. На кухні нарешті запахло яблуками, корицею та чимось таким, що було дуже схоже на надію.  Цей «агент із цвинтаря» тепер назавжди став для неї людиною, яка винесла на своїх плечах їхній найважчий день.