Розділ 54. Еріка

Машина рухалася плавно в бескінечному потоці транспорту.

Місто мерехтіло за вікном — світло, люди, чужі історії, які не мали до неї жодного стосунку.

Еріка дивилася вперед. Мовчала. Не хотілося нічого пояснювати, виправдовуватися, вибачатися.

«Пані Константиновська».

Вона здригнулася. Наче це не про неї. Наче це щось, що наділили зверху. Як пальто, яке не по розміру.

Але…

Вона повільно опустила погляд на руку.

Обручка.

Тонка. Легка. 

Скільки ж ваги має та обручка! Скільки любові, поваги, захисту і підтримки дав їй той, хто одягнув її!

Пані Еріка Мурчик.

Це звучало правильно. Звично.Безпечно.

Це була вона.

Її робота. Її тексти. Її ночі з перекладами. Її боротьба. Її шлях.

І там вона була сама.

Без нічиєї допомоги. Без нічиєї тіні. І це давало… гордість. Тиху. Вперту.

Їй подобалося бути Мурчик, бо це ім’я мало вагу, було зароблено  важкою кожноденною працею.

А «дружина Константиновського»?

Це ніби дали. Не заслужила. Не довела. Не встигла.

І від цього щось всередині противилося.

Вона повільно вдихнула.

Згадалося інше.

Як Константиновський дивився на неї сьогодні. Як зупинив розмову. Як не дозволив розтягнути її на жарти у його присутності. Як сказав «ходімо додому». Не наказовий тон, а запрошувальний.

Вона прикрила очі на секунду.

Він не зробив з неї «дружину Константиновського».

Це зробили інші.

А він…

Тимофій намагався зробити так, щоб «його Мурчик» було добре.

Навіть якщо робив це незграбно. Навіть якщо занадто швидко. Навіть якщо… за неї.

Еріка зітхнула.

Тимофій не ворог. Не проблема. Він…чоловік. Її чоловік.

Так, він — Константиновський. Еріка Мурчик, як не крути, офіційно дружина Константиновського. І чого сердитися на те, що є незаперечним фактом?

Вона повернула голову до нього.

Тимофій дивився на дорогу. Зосереджено. Занадто зосереджено.

І раптом їй стало ясно: він хвилюється. Не за грант. Не за роботу. За неї.

Вона так зосередилася на тому, що втратить себе, що не помітила: він боїться втратити її.

Еріка провела пальцями по обручці.

«Що я втрачаю, якщо буду з ним? Своє прізвище? Ні. Воно нікуди не зникло. Свою роботу? Теж ні. Свої вміння — тим більше ні. Тоді що? Гордість?»

Вона ледь усміхнулася.

«Гордість за те, що Мурчик досягла так багато сама?  Але чи сама??? Чи варто заради цієї гордості… відштовхнути людину, яка поруч? Яка любить. І робить. І старається. І помиляється. Заради неї.»

Еріка відкрила очі.

Її сьогоднішня різкість — це не про нього.

Це про страх. Про невпевненість. Про те, що її бачать не так, як вона хоче.

Тимофій завжди бачив цю пані Мурчик. Інакше. Глибше. З першого дня їх знайомства. Він завжди був на її стороні.

Вона трохи нахилилася до чоловіка.

— Тимофію… — голос був наче не її.

Він одразу глянув.

— Мені шкода… — сказала вона.

— За що?

Вона видихнула.

— За тон. За те, як я це сказала. Ну про Мурчик. Це було… не проти тебе.

— Мені просто було страшно.

Він нічого не сказав, тільки кивнув.

Еріка продовжила:

— Я не хочу бути лише дружиною Константиновського. Але… — вона на секунду замовкла, — я не хочу і нею не бути.

Він продовжував слідкувати за дорогою

Повільно.

— Розумію. — сказав він.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Просто… — вона усміхнулася, — мені треба трохи часу, щоб навчитися бути і тим, і тим. І не боятися, що я при цьому щось втрачаю.

Тимофій кивнув.

— Думай краще, що доброго ти з цим отримала.— сказав він.

Вона засміялася. Їй  справді варто навчитися того спокою і позитивної впевненості, якими володіє «чоловік Еріки Мурчик».