Розділ 52. Тимофій

Він уперше за довгий час не довіряв собі. Не в сфері почуттів — із ними якраз усе стало занадто ясно. Він кохає Еріку. Не  лише захоплюється, прив’язався, чи відчуває відповідальність.

КОХАЄ

Від цього і стало страшно. Страшно не те, що він одружився. Страшно те, як легко він увів її у власний порядок речей.

Робота — знайдена. Індивідуальний план — узгоджений. Наукове керівництво — майже передане. Плітки — прораховані. Грант — ще трохи і в кармані.

Усе складається надто красиво для чоловіка, який нібито діяв із кохання, а не з розрахунку.

Він раптом побачив себе збоку — і це видовище не сподобалося.

Ні, він не брехав Еріці. Не грав. Не підштовхував цинічно до шлюбу «заради користі». Дивно, але найнебезпечніші речі люди роблять не завжди зі зла. Іноді — з любові, яка звикла бути сильною, діяльною, організованою. Такою любов’ю легко задушити, навіть не торкнувшись.

Він хотів допомогти. Підхопити. Захистити. Вивести з хаосу. 

Він не помітив, у який момент допомога стала формою влади.

Він вирішував швидко, бо інакше не вмів. Коли світ розхитувався, він втискав його в схеми, дедлайни, домовленості. Це працювало. Завжди працювало. Саме тому його й вважали надійним. Саме тому до нього йшли з проблемами. Саме тому Еріка дивилася на нього так, ніби він знає, що робити.

Він вміє вирішувати проблеми. Швидко, якісно, але часто…одноосібно.

Тепер потрібно запитувати, радитися, враховувати. Варто зупинитися посеред власної правоти й визнати, що кохана людина може хотіти іншого темпу, іншої тиші, іншого способу прожити радість і втрату.

Він думав про Японію роками. Вона була не мрією, а напрямком.  Він ішов до неї вперто, послідовно, майже аскетично. І коли Еріка з’явилася поруч, він чомусь відразу уявив не те, що доведеться залишити, а те, що піде з ним далі.

Він хотів іти з нею.

Це здалося природним. Майже безсумнівним.

Ось тільки природним таке рішення було  для нього. А не для неї.

Для Еріки шлюб став відчайдушним кроком. Він навіть не знав, чи вона встигла хоч раз подумати про себе в цій історії не як про дружину Константиновського, не як про дівчину, якій треба якось вистояти, не як про людину, яку рятують від злиднів і хаосу, а як про жінку, котра має право сказати: «я цього не хочу».

Оця думка й різала найбільше. Думка не про те, що вона може відмовитися, а те, що між ними усе лише із вдячності, лише через те, що вона тепер дружина Константиновського.

У світлі цього його шлюб справді схожий на вчасно проведену комбінацію. І та крихітна довіра й особлива ніжність, яка зародилася між ними може бути вмить зруйнована словами про фіктивність їхніх почуттів. 

Він загнав і себе, і Еріку у пастку.  Та чи були б вони разом, якби не вона?

Тимофія тепер не  лякала втрата гранту. Не тривожила репутація чи плітки в університеті. Його лякало, що в бажанні втримати Еріку біля себе він не залишив їй місця для неї самої. Це хоч і любов, але з викривленнями швидше схожими на привласнення. Якщо він справді любить її, то має зробити найважче: запитати, чого вона хоче. Не запропонувати готовий маршрут, а витримати відповідь, яка може не збігтися з його баченням і намірами.

Для нього, Тимофія Сергійовича Константиновського, підходив переломний момент.

Як сказати коханій дружині: «Я готовий дати тобі свободу не йти за мною»?