Розділ 50. Еріка

Кав’ярня вже не здавалася такою теплою, а Оля такою привітною.

Еріка відвела погляд від колеги. Не хотілося розмовляти про грант, Японію та Тимофія.

— Я… — почала вона, але не закінчила.

Вона просто зрозуміла: їй тут більше не хочеться бути. Краще працювати, ніж відповідати на запитання щодо особистого життя. Все таки, мати подруг — не про Еріку Мурчик.

Оля теж побачила зміну настрою в дівчині. Одразу змінила тон.

— Капучіно схололо. Круасан сьогодні не смакує. Повернімося до роботи? — спитала приємним голосом, наче й не було тієї неприємної розмови.

Еріка кивнула швидше, ніж варто було.

І саме в цей момент телефон у кишені пальта завібрував.

Еріка швидко глянула на екран.

Зінаїда Захарівна.

Хазяйка.

Всередині неприємно залоскотало.

— Мені треба відповісти, — сказала вона, піднімаючись. — Це… терміново.

Оля лише кивнула.

— Я тебе зачекаю.

— Не варто.  Я не знаю скільки часу це займе.

Еріка глянула на Олю. Зовнішність, дитяча безпосередність, приємний голос і захват від роботи — це підкуплювало. Однак, разом з цим, Оля, здається, страждала від надмірної зацікавленості справами інших. От і тепер вона не поспішала, намагаючись бодай щось почути.

“Я, напевно, занадто драматизую!" — подумалося Еріці, але  сповідатися перед Олею ще й за колишню квартиру зовсім не бажала.

— Добре, тоді я збираюся і потихеньку рухаюся на центр. Ти ж не заблукаєш? 

— Не заблукаю. Я оплачу рахунок.

— Ти така мила, Ері-чан.  Не затримуйся! Начальство любить талановитих, але не терпить прогулів.

— Дякую. Я постараюся швиденько.

Еріці хотілося, щоб Оля нарешті зникла з поля зору.  Ще декілька запитань про особисте життя  і її зірве на різкий тон. Навряд чи це буде доречно щодо нової колеги та ще й вагітної.

Оля тим часом неквапливо рухалася до виходу, усміхалася баристі й зачепилася словом з кимось із відвідувачів кав’ярні.

Телефон знову завібрував.

Вона провела пальцем по екрану.

— Алло.

— Ти де є?! — голос хазяйки був різкий, без привітання.

Еріка на секунду заплющила очі.

— Доброго дня.

— Яке там добре! Тут таке твориться, що я тобі скажу!

— Що сталося?

— Дівчата дзвонили мені! — майже виплюнула вона. — Сказали, що твій хлопець побив їхніх гостей! Що він навів там розгром! Що, я маю тепер оплачувати їхнє лікування чи як?!

Еріка мовчала.

— Я вимагаю: ти маєш заплатити за безлад у своїй кімнаті, оплатити лікування тих людей, з’їхати і віддати ключ! — продовжувала жінка. — І швидко!

— Я вже з’їхала, — спокійно сказала Еріка.

— Що?

— Я там більше не живу. Кімнату залишила прибраною. Ключ вишлю вам поштою.

— Якою ще поштою?! Приїдеш і віддаси! Ще й збитки відшкодуєш!

— Ні, — твердо мовила Еріка. — Щодо того, хто кого побив,  хіба не ваше правило: ніяких хлопців у квартирі. Чи воно більше не діє?

На тому кінці запала коротка пауза, а потім голос став ще різкішим.

— Ти мені тут не розказуй! Я твоїй матері подзвоню! Вона має знати, як ти розпустилася!

Еріка розізлилася, згадавши останні дні в найманій квартирі.  Її голос став холодним.

— Не погрожуйте мені!  Ви самі допустили безлад у своїй квартирі, — сказала вона чітко. — Ви бачили, які дівчата жили раніше зі мною. І яких ви взяли після них.

Жінка щось почала говорити, але Еріка вже не слухала.

— Дайте адресу, — продовжила вона. — Я вишлю ключ.

— Ти мені ще заплатиш за ремонт! У мене є фото!

— Стягуйте з тих, хто це зробив, —  перебила Еріка. — Я перевела гроші за квартиру. І не хочу більше мати нічого спільного ні з тим житлом, ні з тими людьми.

— Ти мені повинна за все заплатити! — прошипіла жінка. — Я дістану тебе і твого хлопця. 

— Це дівчата водять хлопців. Ви це знали і спускали їм, бо хотіли заробити більше грошей. Мене ж приїхав забрати  мій чоловік.  Можливо, ви поговорите спочатку з ним, перше ніж дзвонити моїй матері?

На тому кінці щось зашипіло.

Еріка  скинула виклик.

Оля, яка крутилася біля дверей, махнула їй рукою з квитанцією, показуючи, щоб Еріка усе прибрала, а вона уже заплатила.

Еріка зітхнула. Вона довго терпіла хазяйку. Наскільки їй вистачить самоконтролю аби не бути різкою з Олею?