Розділ 49. Еріка

Двері дзенькнули і тепло, яке було в кав'ярні обдало хвилею.

Еріка прошмигнула за Олею, потираючи пальці. Вони пекли від морозу на вулиці.

— Господи, як я люблю не мерзнути, — видихнула Оля, розмотуючи шарф на ходу, а потім знову закручуючи його.

Вона рухалася впевнено. Одразу видно, була тут не раз.

— Два капучіно, — гукнула вона баристі. — і два круасана з ванільним кремом на столик вісімнадцять.

Кав’ярня була тіснувата. Столи стояли близько, десь хтось сміявся занадто голосно, а з бару тягнувся густий запах кави й молока..

— Тут або закохуються, або сваряться, — кинула Оля, пропускаючи Еріку.

— А працюють? — запитала Еріка.

— Працюють в офісі. — серйозно відповіла Оля.

Еріка усміхнулася.

Коли чашки поставили перед ними, Еріка не одразу взяла свою. Піна була рівна, майже ідеальна. Ледь помітний візерунок уже почав розпливатися.

— Ну, — Оля дивилася прямо. — Раз не дала себе їсти в центрі,  значить, ти нам підходиш.

— Це дуже заспокоює. Надіюся, я зможу плідно працювати з вами.

— Хороший настрій. Жаль, що це все лише до літа.  — коротко сказала Оля і зробила ковток.

Вона примружилася, оцінюючи реакцію Еріки на її слова. 

— Ти його боїшся?  — різко змінила тему колега.

Еріка глянула на неї.

— Кого?

— Константиновського.

— Ні, — відповіла вона швидше, ніж подумала.

Оля хмикнула.

— Добре. Бо ти не виглядаєш як людина, яка боїться.

Жінка відпила капучіно й продовжила:

— Просто ти людина, яка не все розуміє.

Еріка відчула, як щось всередині стиснулося.

Вона взяла чашку. Гаряча. Занадто. Довелося трохи відпустити.

— Що ти маєш на увазі? — вирішила запитати прямо.

Оля не поспішала.

— Ти поруч з ним, — сказала вона врешті. — Але ніби ще не там, де він уже стоїть.

Еріка провела пальцем по краю чашки.

— Я не думаю, що це так, — сказала вона обережно.

— Думаєш, — одразу відповіла Оля. — Просто не формулюєш.

Еріка відсунула чашку й круасан та поклала руки на стіл, склавши їх у замок.

— Ви гарна пара, — додала Оля м’якше. — Навіть більше, дуже гарна.  Але щось не сходиться.

Еріка підняла голову.

— Що?

Оля не поспішала відповідати. 

— Ти дивишся на нього так, ніби він для тебе вже все вирішив, — сказала вона нарешті. — А він дивиться на тебе так, ніби боїться щось зламати. І це трохи… несиметрично.

Еріка зітхнула.

— Я можу помилятися, — швидко додала Оля. — Але в мене професійна деформація. Я людей читаю швидше, ніж тексти.

Вона ледь усміхнулася.

— Ви точно разом, а не ...фіктивні відносини заради вигоди???

Еріка тісніше зімкнула пальці.

— У нас…лише початок.

— Початок чого? Він уже там. Вся робота, всі плани, всі мрії. — Оля ледь кивнула вперед. — Він далеко попереду.  А ти ще тут. Це дивно контрастує з вашим “разом”. 

 — Я не відчуваю так… — невпевнено заперечила Еріка.

— А Японію як відчуваєш? — відразу рубонула Оля.— Одразу видно, ти настроєна на роботу в центрі. Надовго. І це виглядає дивно в той час, як він передає справи Денисові.

Це було занадто швидко й дуже несподівано.

— Це його шанс. Він так довго до цього йшов. — знітилася Еріка, не розуміючи до чого намагається її схилити колега.

Оля теж відсунула тарілку і чашку. Глянувши на Еріку, знову почала наступ:

— Його? Ти це зараз серйозно?

— А як інакше? — прошепотіла Еріка.

Оля видихнула, погладила живіт і постукала вказівним пальцем по столі, ніби готувалася відкрити таємницю світобудови простим доторком до дерева.

— Еріко…Там або їдуть разом. Або не їдуть взагалі. Якщо ви замутили фіктивні відносини ради його гранту чи твоєї роботи — то ви просто … або ненормальні, або божевільні закохані. На здорову голову хто би таку річ зробив!

 Еріку на мить оглушило, а потім кав’ярня раптом стала вуликом. Голоси, сміх, дзенькіт ложки об чашку, відсування стільців і дзвоники на дверях. Все тисло, вимагаючи переосмислити життя в долю секунди.

— Я… — Еріка опустила погляд на руку. — Я ніколи не думала про нього, як того з ким мені йти по життю. У нас склалися обставини так, що ми стали…сім'єю. Спочатку це справді було ради його гранту і мого індивідуального плану, бо у моєї сім'ї були великі складнощі і потрібні були великі кошти для підтримання життя сестрички. Яночка померла… Ніби між нами усе повинно було закінчитися паперами, фотографіями, моєю роботою чи хоча б прикритим фрілансом, щоб не було проблем з універом і його від'їздом. Але ми залишаємося один з одним. І це вже не про обставини, а про нас.

— Ось воно як. — сказала Оля, відкинувшись на спинку диванчика.—Ви справді... парочка. Але ти мені скажи, Ері-чан, ти справді ніколи не думала, що летітимеш з ним?