Розділ 47. Еріка

Ближче до обіду у центрі гуло, наче у вулику. Хтось сміявся над невдалим варіантом перекладу, десь за спиною обговорювали дедлайни, Марина щось швидко диктувала в навушник. Еріка втратила відчуття часу.  Просто працювала, ловлячи ритм.

— Еріко.

Вона підняла голову.

Тимофій. Так близько. Ось-ось поцілує при всіх!

— Мені треба поїхати в університет.  Маю зустріч з деканом. — трохи відхилившись, мовив серйозно.

— Щось сталося? Це так… несподівано.

— Виникла одна термінова справа. Я заберу тебе ввечері. — додав він тихіше.

— Я можу… — ледь усміхнулася вона.

— Я знаю. Дочекаєшся?

Еріка мугикнула.

Він перевів погляд на Олю:

— Будь ласка, покажи Еріці місцеві точки виживання?

— О, я це люблю, — одразу відгукнулася та. — У нас тут є мінімум три кав’ярні, де не дадуть померти з голоду!

— Чудово, — кивнув Тимофій.

Він уже збирався відійти, але затримався.

— Еріко, на хвилину.

Вона підвелася і підійшла до нього трохи ближче.

Він мовчки дістав гаманець і простягнув гроші.

Еріка на секунду розгубилася.

— Тимофію!

Вона зробила крок назад.

— Не треба… Справді я …

— Ти…кхм? — тихо перебив він.

Вона запнулась.

— Я сама…

Він ледь нахилився до неї.

— Ти моя дружина, Еріко. Я хочу, щоб тобі було добре. Вибач, не подумав вранці, що ти захочеш вийти кудись з колегами, випити кави, залишити чайові.

— Мені якось незвично…

Він ледь усміхнувся, зробив крок ще ближче і прошепотів:

— Тоді звикай!

 Потім, зовсім нахилившись, майже до самого її вуха, сказав:

— І взагалі… ти можеш говорити зі мною про гроші так само вільно, як і про подружню радість між чоловіком і жінкою.

На секунду світ вибухнув яскравими фарбами.

Еріка різко втягнула повітря.

— Тимофію…

— Що? —  відійшов він, напустивши на себе професорського вигляду, хоча в очах палали вогники.

Вона відчула, як щоки зрадницьки теплішають.

— Ти…

— Я чесний з тобою, — з усміхом відповів він.

Вона стиснула гроші в руці й заховала до карману піджака.

— До вечора, кохана! Телефонуй, якщо відпустять раніше! 

Чоловік поцілував її у щоку.

— До вечора… 

Вона запнулась на хвильку.

—  Рідненький!