Розділ 46. Еріка та Тимофій

Машина Константиновських влилася в міський потік, але для Еріки навколишній світ став ніби розмитим фоном на старій плівці. Київ шумів за склом:  водії сигналили на перехрестях, перехожі в цупких пальтах куталися від січневого вітру, а кавові кіоски випускали в небо сизі клуби пари. Усе це здавалося декораціями, поки вона сиділа в теплому салоні, відчуваючи ледь вловимий аромат парфумів Тимофія.

Еріка тримала руку на коліні, злегка розставивши пальці. Вона несміливо повертала долоню то вліво, то вправо, спостерігаючи, як виблискує її обручка.  Рука тепер виглядала інакше. Не через золото, ні. Вона виглядала… захищеною.

Тимофій вів машину впевнено, мовчки, але Еріка відчувала його захист кожною клітинкою шкіри. Він не намагався заповнити тишу зайвими словами, і в цьому була його найбільша повага до її стану.

— Звикаєш? — тихо запитав він, коли вони зупинилися на червоному.

Еріка повільно похитала головою, не зводячи очей з кільця.

— Звикаю. Знаєш, я раніше думала, що обручка — це просто маркування. Ну... власність, статус. А зараз відчуваю… вагу. Вона зовсім легка, але я відчуваю через неї безпеку кожну секунду.

Вона підняла на нього погляд, і в її очах відбилася глибока довіра до нього.

— Ти ж розумієш, що тепер я буду весь час на неї дивитися? Замість того, щоб слухати лекції чи перекладати договори?

— Я на це і розраховував, — спокійно відповів Тимофій, і куточки його губ ледь помітно піднялися. — Це твій якір, Еріко. Щоразу, коли тобі здаватиметься, що світ знову стає занадто хитким, просто торкнися її. Згадай цей ранок. І згадай, що я — твій.

Він на мить перехопив її руку, міцно стиснувши пальці, перш ніж знову перемкнути передачу.

***

Будівля зі скляним фасадом — «Lingua Bridge» — була втіленням сучасної професійності. Ніяких похмурів вахтерів, ніяких високих каблуків і тісних краваток. Тільки простір і світло. Тільки дружелюбність і професіоналізм.

Коли вони піднялися на третій поверх, Еріка відчула, як серце прискорює ритм.  Цікаво, як її тут зустрінуть?

— Доброго дня, Тимофію. Доброго дня, Еріко! — адміністраторка років сорока п'яти з короткою стрижкою та надзвичайно розумними очима, підвелася їм назустріч. — Нарешті. Ми вже зачекалися.

Еріка кліпнула, відчувши, як до щік підступає жар.

— Всі вже знають? — прошепотіла вона Тимофію, намагаючись не виглядати надто розгубленою. 

— Звісно, — він поклав руку їй на поперек, і цей жест був одночасно підтримуючим і владним. — Я ж не підпільний гурток тут тримаю. Професіонали мають знати, хто підсилює команду. 

— Марина, — жінка простягнула руку. — А ви, значить, та сама Ері Сан! Я читала ваш переклад японського  посібника для психологів. Це фантастика, як глибоко ви розбираєтеся у темі! 

— Це був… складний проект, — сором'язливо прокоментувала комплімент Еріка.

— Це був блискучий проект, — уточнила Марина з доброзичливою посмішкою. — Проходьте. Колеги якраз п’ють ранкову каву, у вас є шанс зайти без зайвого офіціозу.

У великому open space панувала атмосфера, про яку Еріка навіть не мріяла. Це не був університет із його ієрархією та страхом перед професорами. Тут люди сперечалися через синоніми, сміялися над невдалими локалізаціями й пили каву.

— Колеги, на хвилину, — голос Тимофія миттєво привернув увагу.

Кілька голів піднялося над моніторами. Жінка в елегантних окулярах — пані Світлана, як з’ясувалося згодом, — уважно подивилася на Еріку.

— О, та сама Ері Сан? Та, що розібралася з договором для «Sunto»?

— Саме та, — підтвердив Тимофій.

Чоловік у потертому светрі, що тримав чашку з написом «А ну, переклади краще!», підняв руку на знак вітання:

— Чесно кажучи, я думав, ви старша. У вас дуже… дорослий стиль перекладу. Без зайвого сміття. Вітаю в нашій божевільні.  

І раптом від дальнього столу підвелася молода жінка. Її вагітність була вже очевидною, вона рухалася повільно, але з неймовірною енергією в очах.

— Стій, стій!  Не слухай Писаренка, йди сюди! — вигукнула вона, підходячи ближче. — Ти — Еріка Мурчик? Наша Ері Сан?

— Так… — Еріка відчула, як її долоня мимоволі торкнулася обручки на пальці.

— Я Оля. Дружина Дениса Бойка. Тимофій розповідав?

— Ні, він не встиг…

— Боже, — Оля обережно взяла її за руку. — Я тебе знаю. Я фанатка. Ти навіть не уявляєш, як я тоді влипла з дедлайном по «Літературна дівчина2». Токсикоз, ніч, я просто не бачила букв. Скинула шматок на фрілансера, і молилася, щоб не прислали гугл-переклад. А прислали — поезію. Твій переклад жартів головного героя… це було вау. Я тоді Денису сказала: знайди мені цю дівчину. Я хочу піти в декрет зі спокійною душею. Хто ж знав, що треба було одразу до Тимофія!

Еріка відчула, як у грудях щось луснуло. Вся напруга останніх тижнів, весь страх бути «недостатньою», просто розтанув. Ці люди бачили в ній не дружину Константиновського. Вони бачили її розум. Її працю. Її слова.

— Сідай біля мене, — Оля поплескала по вільному стільцю поруч. — Я покажу систему звірки. Поки наш суворий професор не почав лекцію про тайм-менеджмент.

— Я взагалі-то все чую, — сухо зауважив Тимофій, але Еріка бачила іскру задоволення в його очах.

— Знаю, що чуєш, — Оля підморгнула Еріці. — Але тепер у тебе новий співробітник. І я перша завербувала її до себе. Посунься, професоре, дай фахівцям попрацювати.

Еріка сіла. Перед нею відкрився інтерфейс програми, поруч лежали папки, а Оля вже щось захоплено розповідала про особливості роботи.

Це не було схоже на університет. Тут Еріка не була об’єктом опіки. Вона була самостійною одиницею. Потрібною. Важливою.

Вона підняла погляд на Тимофія. Він стояв біля вікна, розмовляючи з Мариною, але на секунду їхні очі зустрілися. В його погляді не було контролю — там була гордість. Наче він знав про неї все це ще тоді, коли вона тремтіла перед ним на кафедрі, боячись відрахування.