Розділ 45. Тимофій та Еріка

Київ зустрів їх звичною суєтою. Січневе небо затягнуте низькими сірими хмарами, вулиці наповнені нескінченним потоком машин і люди, що поспішали у своїх справах. Але всередині авто панував інший світ. Еріка дивилася у вікно на знайомі фасади будинків, відчуваючи, як її страхи стрімко віддаляються. Залишається лише цей спокійний рух вперед.

Тимофій вів машину зосереджено, але його права рука час від часу обережно торкалася її коліна.

— Ми заїдемо в одне місце перед центром, — мовив він, звертаючи у затишний провулок.

Еріка впізнала цей фасад ще до того, як він заглушив двигун. Їхня кав'ярня. Саме тут вони вперше сіли навпроти один одного не як викладач і студентка, а як люди, що укладали дивну, злегка божевільну угоду.

Всередині було майже порожньо. Тиха джазова мелодія і напівтемрява кутка створювали ілюзію повної ізоляції від галасливого міста. Коли офіціант поставив перед ними дві чашки, Тимофій не поспішав до кави. Він відсунув чашку вбік і взяв руки Еріки у свої. Його долоні були гарячими, а погляд — настільки прямим і чесним, що в неї перехопило подих.

— Тут почалася наша історія, Еріко, — почав він, і його голос звучав низько, вібруючи в самій тиші закладу. — І я хочу, щоб вона офіційно продовжувалася, незважаючи на те, що чекає на нас далі. Будь ласка, більше ніякої фіктивності між нами! Нехай все буде по-справжньому, чесно і відкрито!

Він на мить замовк, і Еріка побачила, як на його віях заблистіли сльози.  Цей чоловік, який завжди мав відповіді на всі питання, зараз виглядав вразливим у своїй щирості.

— Я хочу бути поруч із тобою не тому, що ми підписали папери. Прошу... будь моєю. Моєю дівчиною, моєю коханою, моєю дружиною. Я тебе люблю, Еріко! Сильно люблю!

Останні слова прозвучали так просто і водночас так важко, ніби вони роками чекали свого часу. Тимофій дістав невелику червону коробочку. Коли він відкрив її, світло ламп відбилося від двох тонких обручок.

— Дозволь мені надягнути тобі цю обручку як символ того, що я безкінечно і в усьому лише твій. Не професор Константиновський, не твій науковий керівник... просто я. Твій чоловік.

Еріка дивилася на перстень, а бачила лише його очі, в яких зараз було все: і той ранковий поцілунок, і обіцянка захисту, і тиха надія на спільне "завтра". Її пальці тремтіли, коли вона простягнула йому руку.

— Так, — прошепотіла вона, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами полегшення. — Я твоя, Тимофію.

Він повільно одягнув обручку на її палець. Холодний метал торкнувся шкіри, але від його дотику по тілу розлилося тепло. Це був не просто ювелірний виріб — це була точка неповернення. Тепер, що б не сказав декан, що б не шепотіли в університетських коридорах і які б перепони не чекали на них у Черкасах — вона знала, чию руку вона тримає.

Тимофій підніс її руку до своїх губ і поцілував пальці, не зводячи з неї очей.

— Тепер ми можемо їхати куди завгодно! — сказав він. 

—  І куди планує мене відвезти пан Константиновський?

—  Вибирай: перекладацький центр чи РАЦС? — тон набув жартівливих ноток.

—  Ми ж там були… —  здивувалася Еріка.

—  Еріко Мурчик, чи не бажаєте ви офіційно стати пані Константиновською?