Розділ 44. Еріка

Тимофій зник у спальні, а Еріка на мить притулилася спиною до стіни в коридорі. Серце відбивало дивний біт. Старий ключ у кишені старого пальто закрив не лише старі двері, а й відкрив нові. 

Вона зайшла до спальні трохи повільніше, ніж хотіла. Тимофій стояв на одному коліні біля ліжка, витягуючи з-під нього жіночі капці. 

Промайнула думка:

«Він дуже привабливий… Хочу його торкнутися»

— Ось, — сказав він, поставивши капці рівно перед нею. — Щоб ніжки не мерзли.

Еріка кивнула. 

«Варто взутися. Подякувати.  Піти пити каву».  

Натомість зробила крок уперед.

«Я лише кінчиками пальців…лише злегка…трішечки…»

Тимофій підвівся. 

Між ними залишалося якихось кілька сантиметрів  —  простір, від якого збивалося дихання і хотілося поцілунку .

— Щось не так? — занепокоївся Тимофій.

— Я думаю… — вона замовкла. Слова раптом розчинилися.

Вона хотіла сказати: «Мені з тобою спокійно». Хотіла сказати: «Я не боюся». Хотіла сказати: «Я хочу ще ближче». Замість цього несміливо потягнулася рукою і торкнулася його грудей. Злегка, наче перевіряла чи не відсторониться.

Тимофій не відсторонився. Навпаки — завмер.

Його погляд змінився. З м’якого став уважним. Глибоким. 

— Еріко… — промовив він, важко дихаючи.

Його інтонація передавала неспокій і бажання краще, ніж будь-яка фраза.

Вона злегка смикнула руку, щоб забрати, відчуваючи як всередині прокидається старий страх: 

«Я роблю щось неправильно, я надто швидко, я надто смілива».

Тимофій накрив її пальці своєю долонею.

— Ти можеш торкатися, коли захочеш, — сказав він спокійно. — Тобі не треба відступати, якщо ти цього не хочеш.

У Еріки затремтіли коліна. Вона була заміжньою дівчиною, яка стояла поруч із чоловіком і почувалася винною за власне бажання.

— Я… не знаю, що роблю, — прошепотіла чесно.

— Я знаю, — відповів він. — Ти пробуєш. Мене.

Вона підвелася на пальчики. Повільно, наче запитувала дозволу.

Тимофій дав їй ці секунди. Не скорочував дистанцію. Не перехоплював ініціативу.

І коли її губи обережно торкнулися його — це був не виклик. Не провокація. Це була довіра.

Поцілунок спочатку був невпевненим. 

Еріка відчувала, як його подих стає глибшим. Як рука на її талії напружується — але не стискає.

Коли він відповів, це вже було інакше. Глибше. Тепліше.

Він нахилився, обережно притискаючи її до себе. Еріка тихо видихнула й сама притиснулася ближче.

Її пальці ковзнули по тканині його футболки. Серце билося голосно.  Еріка боялася, що Тимофій почує, як їй страшно.

Він почув. Зупинився першим. Лоб до лоба. Дихання в дихання.

— Якщо ми так почнемо день, — хрипко сказав він, — то перекладацький центр сьогодні працюватиме без мене.

Вона тихо засміялася, ще не до кінця оговтавшись.

— Тобто це… небезпечно?

— Це дуже небезпечно, — чесно відповів він, відсторонюючись від неї. — Бо я хочу тебе. І дуже легко можу забути, що ти ще звикаєш.

Вона не відвернулася.

— А якщо я не проти… звикати швидше?

Його рука ковзнула по її шиї.

— Ти впевнена? — тихо спитав він.

— Ні, — відповіла. — Але я тебе не боюся.

Тимофій поцілував її знову. Цього разу глибше. Його долоня лягла їй на потилицю, пальці заплуталися у волоссі. Вона тихо зойкнула — не від болю, від несподіваної хвилі відчуттів.

Її тіло реагувало швидше, ніж розум. Вона не намагалася себе зупинити.

Вони відступили лише тоді, коли повітря стало замало.

Тимофій притулився лобом до її лоба.

— Кава, — видихнув він. — Нам терміново потрібна кава.

Вона кивнула, але не відпустила його одразу.

— Ти підеш зі мною сьогодні? — запитав він, уже спокійніше. — У центр. Оформитися. Потім — до університету. Індивідуальний план. Я не хочу, щоб ти замикалася вдома.

Вона дивилася на нього уважно.

— ???

— Я хочу бачити твою усмішку, — просто відповів він. — І хочу, щоб її бачили інші. Ти занадто жива для самотності.

Еріка відчула, як щось тепле розливається в грудях.

— Добре, — сказала вона. — Але в нас ще одна проблема.

— Яка?

Вона кивнула на ліжко.

— На двох людей не може бути три подушки.

Тимофій засміявся.

— Значить, сьогодні ввечері одну офіційно знімаємо з експлуатації.