Розділ 43. Еріка

Еріка прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник. Не від шуму чи різкого світла, а від дивного, нового відчуття — повної відсутності тривоги. У кімнаті панувала глибокий ранковий спокій. М’яке січневе світло проникало крізь штори холодними прямокутниками, але всередині ліжка було тепло. Повітря пахло чистотою та гелем для душу. Деревним і терпким.

Вона лежала на боці, не поспішаючи розплющувати очі. Прислухалася. Поруч — рівне, спокійне дихання. Тимофій спав.

Вночі вони не торкалися одне одного. Між ними лежала подушка — не як бар’єр чи стіна, а як тиха домовленість про простір. Еріка пам'ятала, як він ліг. Обережно, майже невагомо, залишивши їй стільки місця, скільки було потрібно, щоб вона не почувалася загнаною в кут. Його коротке «Спи. Я тут» стало для неї найкращою колисковою.

Вона підловила себе на тому, що підлаштовує власне дихання під його ритм. Ніби все її тіло нарешті погодилося: «Так. Тут безпечно».

Еріка обережно розплющила очі. Тимофій лежав на спині, обличчя було розслабленим. Без  професорської зібраності й академічної дисципліни він виглядав молодшим, м’якшим. Вона затамувала подих, вивчаючи лінію його щоки, легку ранкову щетину та губи, які вчора цілували її так, ніби вона була найвищою цінністю в його житті.

Вона раптом зрозуміла, що подушка між ними заважає. Повільно, міліметр за міліметром, Еріка витягла її. Цей м’який валик, що символізував межі, тепер здавався зайвим. Вона відклала подушку вбік і обережно підсунулася ближче. Тепер її плече торкалося його. Вона відчувала Тимофієве тепло, і це було краще за будь-яку ковдру.

Вона не хотіла його будити, просто хотіла бути поруч. Тут, у цьому ранковому коконі, він був не «паном Константиновським», а чоловіком, який зупинився, коли вона злякалася; який запитував дозволу на доступ до її душі і до її тіла;  який дав їй ключ не від квартири, а від безпеки, любові й прийняття.

Думка про ключ раптом  боляче кольнула. Ключ від тієї квартири все ще лежав на тумбочці у коридорі. Маленький, холодний, із подряпаним брелоком. Символ чужих голосів і правил, які її ламали. 

«Треба віддати, — промайнуло в голові. — Закрити ці двері назавжди».

Еріка тихо вислизнула з-під ковдри. Підлога була прохолодною. Накинувши халат, вона пройшла до коридору. Ключ ображено лежав там, де його покинув Тимофій. Еріка взяла його, покрутила і відчула., що там більше немає простору для Еріки Мурчик. Тепер вона має інший  дім. Він пахнув запеченими яблуками і кавою.

Позаду почулися тихі кроки.

— Доброго ранку, — пролунав низький, ще сонний голос. 

Вона обернулася. Тимофій стояв у дверях, розпатланий, у домашніх штанах, з тією уважністю в погляді, яка завжди була присвячена лише їй. Його очі одразу помітили ключ у її руці.

— Це той самий?

— Так, — кивнула вона. — Треба якось віддати.

Тимофій підійшов ближче. Він просто накрив її руку своєю долонею — великою, сухою і надійною.

— Напиши хазяйці. Запитай чи можеш вислати поштою. Хочеш, я завезу. Головне, що ти більше ніколи туди не повернешся.

Еріка підняла на нього очі, відчуваючи, як всередині все стискається від вдячності.

— Я не хочу повертатися.

— Двері можна закривати по-різному, Еріко. —  задумливо мовив чоловік, —  Не обов’язково стояти перед ними.

Вона подивилася на їхні руки.  Болюче минуле Еріки Мурчик тепер лежало між їхніми пальцями.

— Я зателефоную їй сьогодні, — сказала вона тихо. 

— Добре. Я пішов по твої капці.

Він відпустив її руку і рушив до спальні.

— Я з тобою,— гукнула навздогін вона, закинувши ключ до кишені пальто й подумавши, що не варто довго розмірковувати про погане позавчора, коли поруч хороше сьогодні.