Розділ 35. Тимофій та Еріка

Він накрив її пальці долонею і раптом відчув, що стоїть на краю бажання. Тихого, впертого, дорослого бажання, яке він намагався тримати під контролем з першого дня знайомства: не дивитися довше, ніж дозволяє етика; не думати про її голос після пар; не ловити себе на думці, що він пам’ятає, як вона усміхається.

А тепер Еріка Мурчик стояла поруч. Тримала його пальто і не відпускала.

“Обережно, Константиновський, дуже обережно. З собою. В одній квартирі з Ерікою Мурчик довго триматися в режимі «фіктивного чоловіка» буде значно важче, ніж ти думаєш»

Тимофій вкотре розізлився на себе. На свою ідею. На прокляту «фіктивність», яка виглядала так розумно на папері і так безглуздо поруч із живою людиною. Тоді йому здавалося: підпис, печатка, домовленість — і все буде під контролем. Тепер контроль танув у нього під пальцями разом із теплом її руки.

— Ходімо, — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Еріка спокійно прийняла те, що він взяв її за руку  і повів до себе.

“Спокійно, Тимофію. Не злякай її”, — стукотіло серце.

Квартира зустріла їх темрявою і запахом паперу. 

Тимофій пропустив Еріку першою, а сам увімкнув світло. 

Еріка обережно ступила крок всередину. Прийти додому до чоловіка — вперше для неї.

З коридору було видно вітальню. Там на дивані лежали розкидані тексти з правками. На журнальному столику блимав напівзаснулий ноутбук. Поруч — відкрита книга японською, з кількома закладками, які стирчали, як червоні язички.

Поки Еріка позирала на місце, куди вона попала, Тимофій нахилився і розчіпнув їй замочки на черевиках.

— Пройдім усередину? — почула вона його схвильований голос.

Вона глянула вниз,  в той час як він піднімався.  Їхні погляди зустрілися.

— Я допоможу з пальтом.

Він різко випростався, дорпоміг Еріці зняти верхній одяг та повісив його на вішак. 

— Потім просушимо. І черевички, і пальто. А зараз  я тобі все покажу.

Тимофій обійшов її, рухаючись до центру вітальні. Раптом зупинився, бо не знав, куди її вести, щоб Еріка не зробила якихось недобрих висновків.

— Можливо… кухня, — сказав він, відчуваючи, як трохи тремтять пальці. — Просто чай.  

Руки його не слухалися. Не від страху. Від надлишку відчуттів.

Він ковзнув поглядом по дивану, по столу, по паперах.

—  Ні, давай може…Робочий кабінет,  там.— буркнув. — Місця мало. Він просто для серйозних робіт.  Непридатний для проживання. Поки що.

Він розвернувся до коридору.

—  Може спочатку підемо у спальню?  Вірніше, ти можеш відпочити… у спальні. — він вказав рукою на кімнату.

І тут його накрила хвиля паніки. Він рвонув туди першим, ніби очікуючи побачити хаос, але все було на місці. Ліжко застелене. Сорочка на спинці стільця.  Шкарпетки чи труси були зняті з батареї ще вранці. Книга англійською на тумбочці.  Звичайна чоловіча кімната.

Тимофій закляк посеред кімнати. 

«Тільки б вона не подумала нічого лишнього. Я ж просто знайомлю дружину з її новим життєвим простором, правда?»

У дверях з’явилася Еріка.

— Неочікувана гостя  у пана Константиновського… — тихо сказала вона.

Він видихнув.

— Гостей-жінок у мене ніколи не було.  До прийому дружини я …трохи… зовсім непідготовлений. Я справді  все організую.  Звільню тобі цю кімнату сьогодні ж!

Вона дивилася на нього уважно, наче намагалась щось зрозуміти.

— А якби я не була твоєю законною дружиною?

Він не дав їй договорити.

— Тоді б не було навіть тіні такої розмови між нами. І, відповідно, ніяких дій.

Вона повільно кивнула.

— Тобто після закінчення строку контракту ми станемо… ніким.

Він на мить заплющив очі.

— Еріко, ми вже не «хто-небудь» один одному. Тому ніяк не зможемо стати ніким.

Вона відвела погляд.

— Я просто… в такому стані, що не знаю, що казати…

Він глянув на неї уважно.

— Боїшся, що я лізтиму до тебе чи ходитиму неодягненим?

Вона кліпнула.

— Ви завжди так відкрито обговорюєте такі… інтимні речі?

— Я інтимні речі називаю інтимними іменами. А звичайні — звичайними.

Вона всміхнулася.

— Тимофію… Ви увійшли в режим викладача.

— А ви… студентки.

Вона зітхнула.

— Здається, ми трохи сваримось.

— Ні. Просто аналізуємо наше бачення спільного проживання.

— То що нам з нами робити?

Він відчув, що ще секунда — і він скаже щось зайве. Щось не про «фіктивність». Щось дуже особисте.

— Зробіть мені, будь ласка, трав’яного чаю, — сказав він швидко. — А я принесу ваші сумки.

Вона кліпнула.

— Ми знову на «ви»?

— Ми знову тримаємо безпечну дистанцію.

— І що далі?

Він ледь усміхнувся, але в усмішці було більше напруги, ніж жарту.

— Мені варто її на деякий час збільшити. Щоб вона через секунду не стала небезпечно близькою.

Він розвернувся і втік до дверей.

Коли за ним зачинився замок, Еріка залишилася посеред чужої квартири і раптом подумала:

«Він що… хоче мене?»