Розділ 33. Еріка

Еріка сиділа в машині й тримала руки на колінах, ніби боялася, що якщо їх прибере, то розсиплеться на дрібні частинки.

За вікнами Тимофієвого авто повільно плив Київ.  Машини їздили. Десь горіли ліхтарі. Хтось поспішав додому.

Світ був тим самим, а її життя в тісному просторі його машини ніби стало на паузу.

Вона знала, що Тимофій пішов назад у квартиру забрати її речі й поставити крапку у відносинах з дівчатами, які її напрягали.  Константиновський декількома діями зробив  те, на що вона сама не наважувалася місяцями.

Це було страшно, але не так, як вона звикла боятися. Це був не страх катастрофи. Це був страх надії.

Вона вірила, що він повернеться і з ним прийде в її життя щось зовсім нове, бо якщо він справді забирає її з собою, то це буде не «на ніч», не «тимчасово». Це буде  «жити з Тимофієм і день, і ніч». 

Від цієї думки в грудях стало тепло і сльози з’явилися самі. Не від розпачу чи жалю до себе. Від перевантаження. Від того, що після дуже довгого часу надриву хтось робив для неї щось велике й важливе. І вона не мусила за це розплачуватися.

Еріка подумки повторювала:

«Тільки б він повернувся. Тільки б усе це було справжнім. Тільки б це не виявилося сном».

Коли двері машини відчинилися, вона не здригнулася. Просто видихнула.

 Він був тут.

Тимофій виглядав схвильованим і щасливим. Відкривши багажник і ставлячи її сумки, він сказав:

—  Я приніс твої квіти з підвіконня. 

Еріка не могла вимовити ні слова, бо Тимофій знову проявив до неї любов, забравши її маленькі фіалки.

Машина рушила. Вона запитала його якусь дурницю, на яку він відповів: «До нас».

За вікном миготіли ліхтарі, вітрини, зупинки, люди. Світ перестав бути лише чорним. У ньому з’явилися теплі плями світла.

Раптом Еріка згадала про зовсім звичайну, побутову річ.

— Я забула в холодильнику їжу… — сказала тихо. — В тебе є з чого приготувати вечерю?

Тимофій не одразу відповів. Йому це зовсім вилетіло з голови, бо він увесь день думав про неї.

— Ні, — сказав чесно. — Заїдемо спочатку десь перекусимо. А потім — усе інше.

Еріка кивнула, а потім несміливо запитала:

— А якщо нас побачать разом?

Він навіть не повернув голови.

— Хай бачать.

— Але ж твоя репутація…

— Я нічого протиправного не роблю. Проводжу час зі своєю дружиною. Маю підтвердження у паспорті.

Мугикнувши щось собі під ніс, він потім весело додав:

— Ви, пані Мурчик-Константиновська, теж можете вчиняти законні дії по відношенню до вашого чоловіка.

Вона здивовано кліпнула.

— Це які?

— Наприклад, придумати, чим будеш годувати чоловіка наступні кілька днів. В мене на це обмежена фантазія.

Вона зрозуміла, що він дражниться з нею.  Від цього стало на душі легко-легко.

— А потім? — усміхнулася.

— Потім подивлюся, що там чоловік може ще вимагати від дружини.

— А я можу теж туди подивитися? — озвалася вона. — Ну, щоб знайти, що дружина може вимагати від чоловіка?

Він дзвінко засміявся. Вона теж.

Жоден із них ще не знав, наскільки їм може бути добре разом, але, здається, обоє вже починали про це здогадуватися.