Розділ 32. Тимофій

Тимофій одразу зрозумів: тут щось не так.

Не через безлад. Безлад — річ банальна. Його можна прибрати.

Проблема була в іншому.

У цій квартирі ніхто не боявся залишати сліди. Запах алкоголю. Солодкуватий, важкий. Запах людського поту і людських утіх. Запах байдужості.

Під ногами хруснула скляна крихта.

Тимофій подивився на підлогу. Біля тумби стояли два пакети з пляшками та два зі сміттям після добрячої вечірки.

Він перевів погляд на Еріку. Вона стояла біля стіни. Руки вздовж тіла. На пальцях наліплено декілька пластирів.

Отже, прибирала і порізалася.

В цей момент він раптом чітко усвідомив:

"Вона жила тут так. Щодня. Мовчки. Намагаючись працювати, розуміти, приймати, допомагати…"

Йому стало холодно. Не від температури. Від розуміння, яким телепнем є фіктивний чоловік Еріки Мурчик! Він це йому не спустить! І їй не дасть жити в цій божевільні!

Тимофій ступив два кроки коридором. Заглянув до кухні.

Раковина забита посудом, хоча ціла гора вимитих чашок стояла на столі. На спинках стільців висіли чиїсь хлопчачі куртки від яких пахло блювотинням. Зі сміттєвого мішка, який тулився під столом, виглядали чоловічі і жіночі речі, які були явно у тому ж, що й куртки.

— Де твоя кімната?

Еріка кивнула головою, показуючи напрям.

Він зазирнув.

Маленька. Напівпорожня.  Посеред  неї височіли три великих сумки і рюкзак.

У кімнаті Еріки були акуратно поклеєні шпалери. На вимитих вікнах висіли красиві світло-коричневі штори. На чистому підвіконні у Еріки жили у невеличкому горщику фіалки.

Тимофій стиснув щелепу. Так, як стискають, коли не хочуть робити дурниць.

Він повернувся до Еріки і мовив таким голосом, який він від себе востаннє чув після похорону матері. Здавалося, слова мають присмак японської сталі.

— Ти тут більше не живеш.

Вона підняла на нього очі. В них був подив.

— Але…

— Ніяких «але»! Забирай усе своє. Я допоможу знести до машини.

Вона мовчала. Такого Константиновського вона бачить вперше! Виявляється він уміє бути не лише похоронним агентом, а й спеціалістом із радикального вирішення житлових питань.

— Усе, — повторив він, ніби закріплював наказ.

— Ти відвезеш мене… додому? — спитала вона тихо.

— Звісно.

Він закинув рюкзак на спину й узяв перші дві сумки. Вони були занадто легкі. Це його розлютило.

Людина не має вміщати життя в кілька тряпчаних торб!

Він пішов до виходу.

У цей момент двері відчинилися. В квартиру ввалилися дві дівчини й кілька хлопців. П’яні. Галасливі. Одна з дівчат кивнула на кімнату Еріки.

— Там вільно. 

— Уже ні, — сказав Тимофій, якого вони навіть не помітили.

Компанія зупинилася, побачивши «чужих».

Один із хлопців підняв вказівного пальця і показав Тимофієві на двері.

— Та йди ти! Прогуляйся!

Тимофій зробив крок уперед й мовив тим сталевим голосом.

— Гуляти будете ви!

Хлопець замахнувся, однак Тимофій перехопив руку, повернув її і різко відпустив "героя".

Молодик завив. Його друзі кинулися до хлопця, який звивався на підлозі швидше не від болю, а від почуття власної негідності. Дівчата крикнули з переляку.

Тимофій не звертав уваги на людський цирк, бо до театрального мистецтва цим студентам було занадто далеко.

Він подивився на Еріку.

— Ключі. 

Еріка стояла, заціпенівши. 

— Мені потрібні ключі від квартири, щоб я міг забрати твої речі.

Вона витягла з кишені джинсів те, що він просив і віддала йому без заперечень.

Він узяв її за руку, підхопив сумку  і відштовхуючи неадекватних молодих людей, вивів свою дружину.

 —  Божечки! Це було  просто …地獄 (пекло) — видихнула вона біля його авто.

Він посадив її в машину. Зачинив дверцята.

— 君はもう安全だ (тепер ти в безпеці)

Тимофій повернувся назад до божевільної квартири.  Він був готовий до того, що його чекатимуть з пляшкою чи ножем. Будучи підлітком мав клопіт зі старшими хлопцями, які насміхалися над ним за вивчення японської мови та називали його батька негарними словами. За себе можливо стерпів би, а за батька — викрутив одному руку. Хлопці мстилися не соплями та маминими походами до директора, а битою пляшкою та ножем…

З того часу Тимофій має декілька шрамів та натреноване тіло. Бути японістом набуло відтоді нового значення. Це стало не лише про мову, а й про мистецтво захистити життєвий вибір за допомогою не лише слів.

В квартирі було тихо. Його навіть не вийшли зустрічати.

Тимофій забрав решту речей Еріки. Квіти з підвіконня теж прихопив. Про них тут ніхто не піклуватиметься.

У одній з кімнат ледь вчувався рух.

Хтось з дівчат шепотів:

— Та хто б подумав, що вона припреться з похорону!  

— Б*ь, з якимось силовиком. — жалівся хлопець — Він мене покалічив!

Тимофій підійшов і постукав до них у двері.

Там все стихло.

— Майже вгадали. Агент з питань організованого зникнення.

Тимофій засміявся, будучи впевнений, що ніхто не вийде проводжати.

Він  вийшов, закрив двері колишньої квартири Еріки  на два оберти й легенько хлопнув себе в щоку.

— А тепер зберися, хлопче! Не будь バカ (бака).

Свіже січневе повітря вдарило холодом у груди, коли він вийшов із задушливого підїзду і попрямував до машини.  Підійшовши, він відкрив багажник, закинув другу партію речей. Розумів, що має щось сказати для Еріки. Щось розумне, підтримуюче. Натомість, хотілося просто обійняти власну дружину так, щоб аж хруснула фіктивність і почала плавитися правильність академічних формулювань.

— Емм… 窓辺の君の花、持ってきた。( Я приніс тобі квіти з твого підвіконня), — тільки й спромігся вимовити і сів за кермо.

Еріка плакала. Він знав це. Вологі очі, припухлі щоки.

Тимофій завів двигун.

Через кілька хвилин вона прошепотіла:

— Ми не їдемо в Черкаси?

— Ні.

— Куди ми їдемо?

Він дивився на дорогу.

— Туди, де ти житимеш в Києві.