Розділ 31. Еріка

Еріка зрозуміла, що більше не може тут жити, коли впіймала себе на думці, що миє чужу чашку з тим самим відчаєм, із яким мила руки після моргу.

Це було дивне порівняння. Недоречне, але дуже точне.

Тоді вона відмивала від себе смерть.Тепер — чиюсь байдужість.

Тепла вода текла по пальцях. Губка скрипіла. Запах дешевого мийного засобу нагадував щось із дитинства, коли мама економила і купувала найбільш різкий, бо «він краще відмиває».

Еріка дивилася на чашку й злилася:

«Чому це знову моя робота?»

Вона повернулася з Черкас у квартиру, де нікого не цікавило, що в когось померла дитина. Тут вирувало життя і лишало за собою огидні липкі сліди.

І це було, мабуть, найболючіше.

Не крики. Не безлад. Не пляшки на підлозі.

А те, що її біль просто не вписувався в інтер’єр.

Пляшки валялися під столом. На столі були крихти. У раковині — гора посуду, яка, здавалося, жила власним життям.

Навіть її кімнаті вона помітила чужі речі. Не «випадково залишені», в так, ніби хтось спокійно вирішив: тут можна. Під ліжком вона знайшла ліфчик, який точно не належав їй, і порожню пляшку з-під якогось пійла.

Еріка сіла на край ліжка.

Дивилася на ці речі й раптом зрозуміла: їй навіть не хочеться плакати.

Бо це не шок. Це не трагедія. Це повільне стирання меж.

Найстрашнішим був не бруд.

Найстрашнішим було те, що її простір більше не її. Хтось може зайти. Хтось може взяти. Хтось може залишити після себе сліди. І всі вважають, що так і має бути і хтось має платити за чийсь комфорт і веселощі.

У цей момент вона подумала про Тимофія.

«Я сюди його ніколи не приведу! Що він про мене подумає?»

І це вдарило по думках болючіше, ніж вона очікувала.

Їй хотілося іншого життя.  Життя з Константиновським.

Не ідеального життя. Не розкішного. Просто чистого.

З ним була б і тиша, і спокій, і сміх і … ніжність. З ним просто можна не тримати себе у напрузі весь час.

Еріка раптом розсердилася на себе. 

«Чому я собі дозволяю так поводитися? Чому вирішила, що повинна жити в режимі вічного виживання? Чому вирішила, що якщо чоловік пропонує допомогу — це обов’язково приниження? Чому вирішила, що фіктивність означає заборону на все хороше? Тимофій пропонує роботу. Пропонує можливості. Пропонує варіанти. Він не пропонує жалю. А я? Чому чемно будую дистанцію з тим, хто хоче її скоротити? Еріко, тобі страшно визнати, що він важливий? Боїшся втратити? То що будеш, робити? Що, дорогенька?»

Еріка відкрила шафу. Рішення було очевидне: з'їхати з цієї божевільні.

Її речей виявилося дивно мало. 

Вона чекала, що відчує порожнечу, натомість відчула полегшення.

Вона дістала сумки.

Складала речі повільно. Акуратно. Не як людина, що тікає. Як людина, яка перестає брехати собі.

Вона повинна подбати про себе.

Мама обмовилася, що їй життя немиле, а вітчим сказав: “Давай поїдемо у Норвегію разом…”. Бабуся і дідусь захотіли повернутися у власну квартиру, бо в тій життя без Яночки більше немає.  А її ніхто не запитав, як їй переживається це все. Вона ж…доросла. 

Раптом дім перестав бути домом. Підтримка щезла і Черкаси стали чужими.  Усі потихеньку рухалися далі, а  вона ніби застрягла між «вже не там» і «ще не знаю де».

Телефон лежав на ліжку.

Там були Тимофієві повідомлення. Там були Тимофієві дзвінки.

Вона не відповідала, бо як сказати правду про все, що з нею відбувається? Написати щось типу:

«З тобою було добре, а без тебе порожньо».

«Я не знаю, що робити зі своїм життям». 

«Мені страшно бути одній».

«Хочу, щоб ти мене обійняв». 

Еріка взяла телефон.

На екрані світилося повідомлення  від її чоловіка

«Я під твоїм під’їздом у Києві. Я сумую за тобою. Як ти і де ти?»

Вона перечитала двічі. Серце зробило дивний кульбіт.

Він був тут.

Еріка підійшла до вікна. Відсунула штору зовсім трохи.

Тимофій стояв у дворі, задерши голову вгору. Він дивився вверх, шукаючи її у вікнах багатоповерхівки.

Вона не махнула рукою. Він не посміхнувся. Вони  просто побачили одне одного..

Тимофій побіг у під’їзд.

Еріка ще кілька секунд стояла, не рухаючись.

Пролунав дзвінок у двері.

Вона вже знала, хто це.

Еріка Мурчик повільно пішла до дверей, думаючи про те, що, можливо, Тимофій Константиновський прийшов не для того, щоб одразу врятувати її. Можливо, він прийшов просто в її темряву.  Іноді цього достатньо, щоб потім знайти дорогу до світла.