Розділ 30. Тимофій

Київ занурювався в темряву так, ніби знав, що нічого страшного не станеться. День закінчиться. Ліхтарі загоряться. Люди повернуться додому. Світ не розвалиться.

Але Тимофій чомусь не був у цьому таким упевненим.

Він їхав після виснажливого дня в університеті і думав, що більшість важливих рішень у житті люди приймають не тоді, коли готові, а тоді, коли втомлюються тікати від себе.

Він знав дорогу до Еріки. Він знав навіть кілька варіантів дороги. А от чого він не знав — так це як перестати ускладнювати прості речі.

Черкаси з’являлися в його голові з дивною регулярністю, як реклама, яку не можна вимкнути.  До її рідного міста три години їзди. Знайомий будинок. Знайомий під’їзд. 

Однак десь глибоко всередині сиділа впевненість: її там вже немає. Не тому, що вона втекла з Черкас, а тому, що іноді люди просто шукають місце, де їм здається, що буде легше.

Еріка мовчала, а мовчання — штука підступна. Воно завжди виглядає як порожнеча, але насправді всередині нього зазвичай хаос. Страх. Сум. Запитання без відповідей. І ще купа речей, які людина не хоче ні з ким ділити.

Тимофій бажав бути тим, з ким би вона розділила усе, що назбиралося у неї в душі за ці дні. Щоб вони поговорили так, як тоді у машині.

Раптом думки перемикнулися на фіктивний шлюб. Ідея, яка менше місяця тому здавалася йому дорослою. Розумною. Безпечною.

Тепер назвати її “дурною” було доволі м’якою формою висловлювання. 

Виявляється, що коли намагаєшся ні до чого не прив’язуватися, ти все одно прив’язуєшся. Просто потім соромишся це визнати.

Він згадав, як вона перейшла на «ти», як невимушено говорила з ним і як вдихала його запах. 

Так не роблять із людьми, які нічого не значать. Так роблять із тими, поруч із ким дозволяють собі бути собою.

Тимофій зітхнув. Він усвідомив, що чекати — це теж вибір, але у його  випадку — найгірший з можливих.

Він увімкнув поворотник, розвернувся і поїхав до її київської квартири.

Заїхавши під знайомий під'їзд він заглушив двигун. Посидів.  Подумав, що напише.

«Як ти?» — занадто мало. «Мені треба поговорити» — занадто багато.

Тому він написав правду.

«Я під твоїм під’їздом у Києві. Я сумую за тобою. Як ти і де ти?»

Натиснув «надіслати» і зробив рідкісну для себе річ — поклав телефон у кишеню, а не чекав відповіді.

Тимофій вийшов із машини. Було холодно. Він стояв посеред двору й міркував, що життя, мабуть, складається з дивних маленьких моментів, у яких ти або робиш крок уперед, або залишаєшся тим самим, ким був учора.

Він прийняв рішення: 

Якщо вона скаже піти — він піде до неї.

Якщо скаже залишитися — залишиться з нею.

Якщо нічого не скаже — він мовчатиме разом із нею.

Бо іноді бути поряд  набагато важливіше, ніж знати, навіщо саме, а ще тому, що коли тобі справді хтось дорогий, ти починаєш відповідати за нього трохи більше, ніж планував.