Розділ 29. Тимофій

Пари минули без Еріки.

Це не було порушенням розкладу. Не було навіть чимось надзвичайним. Просто на одному зі звичних місць у аудиторії стояла порожнеча.

Тимофій упіймав себе на тому, що автоматично дивиться в той бік. 

Він викладав. Пояснював. Ставив запитання. Слухав відповіді.

Усе працювало, але всередині залишалося відчуття недомовленості. Наче частину фрази хтось стер гумкою, і речення формально правильне, але сенс уже не той.

Після другої пари його перехопила методистка деканату.

— Тимофію Сергійовичу, Петрик просив зайти, як матимете хвилину.

Він кивнув.

Зайти до декана зараз було логічно. Навіть очікувано.

У коридорах було галасливо. Початок семестру завжди нагадував ярмарок: хтось сміявся, хтось лаявся, хтось обіймався після канікул. Життя вперто тривало, не зважаючи на чиєсь горе.

Коли він зайщов до декана, той сидів за столом і вертів у руках заяву на академвідпустку від Еріки Мурчик.

— Сідайте, Тимофію Сергійовичу.

Тимофій сів.

Кілька секунд мовчання.

— Я в курсі того, що сталося в родині Мурчик, — сказав декан нарешті. — Співчуваю. Але давайте говорити практично. Що вона планує робити з навчанням? Як мені діяти і цим папірцем, бо заяви на індивідуальний план та відповідних документів я ще не побачив.

Тимофій не відповів одразу. Не тому, що не знав. Тому що не хотів перетворювати біль живої людини на набір формулювань.

— На молоду дівчину за короткий час навалилося занадто багато, — сказав він повільно. — Смерть дитини в родині — це не те, з чим можна впоратися за тиждень.

Декан зітхнув.

— Я розумію. Але сесія, графіки, документи… Нам потрібно розуміти, в якому напрямку рухаємося щодо пані Мурчик.

— Напрям такий, — відповів Тимофій. — Магістерська в неї практично готова. Структура є. Текст є. Ми зараз на етапі редагування.

— Тобто академічно вона не провалюється.

— Навпаки. Вона працювала на межі сил ще до всього цього. Частково — через фінансові обставини в сім’ї. Частково — через внутрішню відповідальність.

Декан уважно подивився на нього.

— Ви вважаєте, що вона таки хоче кинути університет?

— У певний момент вона про це думала, — чесно сказав Тимофій. — Коли людина виснажена, їй здається, що найпростіше — зникнути. Зараз трохи по-іншому.

— І що ви пропонуєте?

— Дати їй час. Без тиску. Без «ви мусите».  Даймо їй можливість відійти. Мінімум формальностей. Максимум людяності.

Декан кілька секунд крутив папірець в руках.

— Знаєте, — сказав він нарешті, — я бачу, ви з Ерікою Мурчик добре ладнаєте.

Фраза прозвучала майже як звинувачення в симпатії між викладачем та студенткою.

Тимофій усміхнувся.

— Згідно вашого прохання, — сказав він. — Як науковий керівник.

Тимофій подумки відмітив, що сімейне театральне мистецтво справді рятує.

Декан примружив очі, бачачи як скакали хитринки в очах Тимофія.

— Добре. Чекаємо. Нам потрібні випускники, а не зламані люди. Праця з Мурчик — на вас. Тільки без фокусів між вами і без декрету для студентки.

— Маю заувагу, перед  тим, як сказати “добре”. Якщо фокуси ще якось можна контролювати, то друге вже від згоди студентки залежить.

— Тимофію… ем.. Сергійовичу. Ви мене дивуєте!

— Просто вважаю розмови на такі теми недоречними.

— Знаєте, а у вас доволі специфічне почуття гумору.

— Хіба не до таких тонкощів у спілкуванні зобов’язує нас діловий костюм?

— Ох, синку! За те я тебе і люблю! Іди працюй і понаглядай за Мурчик, щоб не випала з процесу.  І якщо вже говорити чесно, то вона тобі підійшла би…

— Як колега у перекладацький центр?

— Колега…кхм. Ідіть уже, Тимофію, бо зараз у мене договоритесь.

Коли Тимофій вийшов у коридор, він відчув, як тіло здригається від придушеного сміху.

Константиновського обережно зісватують з тією, на кому він уже одружений.