Розділ 28. Еріка

Пройшло чотири чорних дні між Києвом і… знову Києвом.

І одна довга ніч, коли він поїхав на понеділкові пари, а вона залишилася з ріднею ще на трохи.

Без Тимофія в Черкасах було надзвичайно порожньо. 

Київ зустрів її шумом і тісною квартирою. Гучною, захаращеною, недбало веселою.

По підлозі перекочувалися порожні пляшки. На столі стояли брудні чашки. У повітрі висів запах пива, солодкого алкоголю й різких чоловічих та приторно-солодких жіночих парфумів.

Еріка застигла в коридорі, не заходячи далі.

— Правду кажуть: на одному кінці світу плачуть, а на іншому… аж занадто  живуть, — сказала вона вголос і одразу ж пошкодувала про ці слова.

Зробила крок — і маленький каблук заплутався в чиїхось чоловічих трусах. Вона відсунула їх убік. 

— Добре, що Тимофій цього не бачить… — прошепотіла. — Що б він міг про мене подумати.

Тимофій.

Спогади про ті дні накотилися раптово.

Куди б вона не повернулася, він був на крок попереду дії, на два — попереду паніки.

«Тобі воду чи чай?», «Я вже зателефонував», «Не хвилюйся, це вирішується».

Він говорив спокійно. Робив ще спокійніше. Саме він дзвонив у морг, домовлявся з ритуальною службою. Він  відповідав на дзвінки, від яких вся її родина то трусилася, то голосила.

Еріка думала, що його жарт про агента з похоронних питань — це спосіб зняти напругу між ними. Однак, Тимофій не жартував. Він реально став ним. Не за документами. Не за посадою. За суттю. І, що найдивніше, жодного разу не видав хто він такий насправді.

Для всіх він був: «Оце так траурні  агенти тепер пішли…», «От пощастило вам зі знаючим чоловіком…»

Еріка щоразу мовчала, бо він виконував не роботу, а турботу.

Вона скинула пальто, зняла черевики, зайшла до своєї кімнати й сіла на край ліжка.

У Черкасах не було часу думати.

Там було багато людей. Багато голосів. Багато рухів.

І серед усього цього — він.

Він не заходив туди, де плакала мама. Не стояв біля бабусі, коли та ламала пальці. Не сідав поруч із дідусем, який мовчав годинами.

Він був десь між.

Між кухнею й коридором. Між сходами й подвір’ям. Між дзвінком і відповіддю.

І щоразу, коли щось потрібно було вирішити,виявлялося, що він уже це владнав.

Еріка повільно роззулася, витягла з сумки домашній спортивний костюм, кинула його на ліжко й раптом відчула, як підступає втома.

Не фізична. Глибша.

Вона сіла, сперлася ліктями на коліна й закрила обличчя руками.

— Він не може бути тобі нянькою, — сказала собі вголос. — Не може.

Тиша не заперечила.

— Ти просто реагуєш на турботу. На співчуття. Це нормально.

Тиша усміхнулася.

— Він допоміг тобі. Ти допоможеш йому з грантом. І все.

Вона підвела голову.

— І не згадуй, як вдихала його парфум! Еріко, не згадуй, як він тоді дивився!

Не працювало.

Найстрашнішою була думка, яку вона вперто не хотіла формулювати. Її світ з Тимофієм виглядав інакше. Тихіше. Безпечніше.

Без нього було здавалося все зводилося до тісноти у просторі, часі, думках.

Вона лягла на ліжко, дивлячись у стелю.

Якихось півроку — і він полетить у Японію. Життя знову кине її на круті шляхи, які Тимофій Константиновський для неї вирівнював.