Розділ 27. Еріка і Тимофій

— Мушу тобі щось розповісти… — сказала Еріка, дивлячись не на Тимофія, а на сніг, який лягав на скло й одразу зникав під рухом щіток. Світ за вікном був похмурим і німим, ніби вже встиг наповнитися горем.

— Слухаю.

Вона вдихнула. Видихнула.

— У нас дуже проста сімейна математика. Мамі тридцять дев’ять. Мені двадцять три. Тут і рахувати нема що. Бабуся тоді сказала, що раз таке діло, то жінка має нести свій хрест і терпіти. Дідусь усе життя допомагав і мовчав. Вітчим з’явився пізно. Він хороший. Але тепер у нас дитина, яка померла… І тут я з тобою...

Вона вимовила це без істерики. Як сухий факт.

— У такій математиці будь-який чоловік біля мене автоматично сприймається як невірне рішення.

Вона нарешті повернула  до нього голову.

— А ти… ти надто серйозний, надто правильний і надто дорослий для цієї математики. Тому я просто не знаю, як нам говорити про нас. І між собою. І на людях.

Тимофій помовчав кілька секунд і потім промовив:

— У мене теж була своя сімейна математика. Мама пішла від батька, коли мені було тринадцять. У неї з’явився інший чоловік. Вона вирішила, що синові-підлітку краще залишитися з татом.  Вона це так сформулювала.

Він замовк на мить і продовжив:

— Батько  став страшенним одинаком. Іншої жінки не шукав. Був занадто зайнятий роботою і власним горем. Я почав вчити японську, бо хотів мати спільну мову з єдиною людиною, яка лишилася зі мною.

Пауза.

— Лише після смерті батька я дізнався від матері, що він увесь цей час фінансово підтримував дружину та  її нову сім’ю. Оплачував навчання моїх зведених сестер. Допомагав із побутом. А ми з ним мерзли в холодній квартирі.

Тимофій гірко всміхнувся.

— Він так компенсував свою провину перед жінкою, яка пішла, але інорді приходила побачитися із сином.

— Я довго думав, що це ми з татом погані. Що мама пішла через нас. Боявся стати комусь поганим другом. Поганим чоловіком. Боявся підпустити когось близько, щоб нікого не зламати.

Він перевів подих.

— Коли після смерті батька від маминої сім’ї почалися вимоги підтримки, я зрозумів: я не готовий бути спонсором чужих мені людей. Якщо батько хотів — це було його право. Моє право — не хотіти.

Пауза.

— Мої зведені сестри вважають, що я винен у смерті мами. Що я черствий, грошолюбний, гордий кар’єрист.

Він подивився на дорогу.

— Очевидно, що ми обоє надто добре розбираємося в сімейній математиці. 

Зробивши коротку паузу він додав:

— Можливо, окрім сімейної математики, сімейної етики і сімейного церемоніалу, варто ще використати сімейне театральне мистецтво.

Вона ледь усміхнулася кутиком губ.

— Тобто?

— Стримуватися. Говорити правильні речі або не називати їх точними іменами. Багато мовчати. Думаю, ми обоє вміємо це досить добре.

Вона дивилася на дорогу.

— І зважаючи на це, чоловік у чорному костюмі може бути не лише чоловіком.

Еріка повернулася до нього.

— А ким тоді?

— Наприклад, агентом з похоронних питань.

Вона повільно моргнула.

— Ти серйозно зараз?

— Абсолютно.

— А як пояснити, що ти мене привіз?

— Київський сервіс включає більше послуг, ніж черкаський.

Вона хмикнула, майже нечутно.

— Типу?

— Типу нічні виїзди, екстрені ситуації, супровід родини.

— І мама спитає: «Ти їхала з чоловіком?»

— Ти скажеш: на жаль, агенти-жінки не їздять на нічні виклики.

Еріка похитала головою.

— «Ми б могли знайти когось тут… Тобі ж дорого».

— Смерть завжди дорога справа, — сказав він спокійно. — Життя — ще дорожче. І в ньому, на щастя, є місце для адекватності й співчуття.

Вона ковтнула.

— Тимофію… Сергійовичу…

Він не глянув на неї, але злегка напружив плечі.

— Можеш без по-батькові.

Пауза.

— Тимофію… — виправилася вона. — Ти не зобов’язаний опускатися до ...театру.

— Знаю.

— Тоді чому?

Він на мить прибрав ногу з газу, ніби даючи собі час підібрати відповідь.

— Бо ти мені не байдужа.

Це прозвучало просто і гостро.

Еріка відвернулася до вікна, щоб він не побачив, як у неї тремтять губи.

— Поганий з тебе агент, — сказала вона після паузи.

— Чому?

— Забагато людяності.

Він ледь усміхнувся.

— Буду вважати це професійним недоліком.

— А які ще у тебе є недоліки? — запитала вона, вкутуючись у його куртку і мимохіть вдихнувши глибше аромат його парфуму..

Він не відповів. Не тому, що не знав, що сказати, а тому, що в цю секунду будь-яке слово було б брехнею. Він бачив, як вона підтягнула його куртку до своїх грудей. Як пальці трохи стиснули тканину. Як Еріка затримала подих, ніби намагалася запам’ятати запах.

Його запах.

Він втупився у дорогу. Намагався дихати якомога рівніше, бо відчув, як просте бажання «бути коректним» поступається місцем іншому бажанню: зупинитися і притиснути  власну дружину до себе так, щоб вона більше не ховалася ні в куртку, ні в слова. Йому захотілося бути для неї не умовою. Не роллю. Не фіктивним чоловіком, а коханим.

Він промовчав, бо знав: якщо видасть хоч звук — зламає ту тонку рівновагу, на якій вони зараз трималися.

Еріка глянула на свого чоловіка і прочитала у його мовчанні більше, ніж могла би вмістити будь-яка відповідь.