Розділ 25. Еріка

На кухні було голосно ще до того, як Еріка туди зайшла.

Хтось сміявся. Хтось дзенькав чашками. Хтось розливав чай і паралельно розповідав таке, що було не до чаю.

— Та кажу тобі, він мене просто притиснув до стіни! — голос Марти лунав так, ніби вона виступала на сцені. — Прямо біля ліфта!

— І шо ти? — реготнула Іра.

— А шо я? Стояла! Думаєш, я залізна? — Марта фиркнула. — Ну добре, не тільки стояла.

— Боже, знову поцілунки? — простогнала Оля. — У вас з Валіком усе завжди з поцілунків починається.

— Та з чого ще починатися? З договору про співпрацю? — Марта підморгнула.

— Ні, ну серйозно, — втрутилася Соломія.— У кого вже був секс у новому році?

— У мене! — Іра підняла руку. — І, між іншим, із тим самим. П’ятнадцятий раз, якщо що.

— П’ятнадцятий? — Оля округлила очі. — Ти ж казала, що збиралася з ним зав’язувати.

— Казала, — погодилася Іра. — Але він мене як  обійняв, як… І все. Кінець силі волі.

— От, бачиш, — Марта переможно подивилася на всіх. — Обійми — це зло.

— Брехня, — сказала Соломія. — Зло — це коли після обіймів він пише: «Ти така класна, давай залишимось друзями».

Дівчата зітхали так, від чого в Еріка підступила нудота.

Вона стояла біля дверей кухні, сердита на тих «цокотух», яких їй підкинула доля цього року. Здавалося її мізки закиплять. У них усе було швидко. Сьогодні — поцілунок. Завтра — секс. Післязавтра — новий.

Як серіал без пауз.

— Ері,  ти чого мовчиш? — Марта повернулася до неї. — У тебе взагалі хтось є?

— Ні, — сказала Еріка.

Це прозвучало рівно.

— Та ну, не вірю.

— Віра — діло особисте.

— Тобто взагалі нікого? Серйозно? — перепитала Іра.

— Несерйозно.

— Ну ти і нудна.— винесла вердикт Марта. — Тобі треба терміново когось знайти. Зробити статус не дівчинки, а жінки. Мабуть, ні з ким навіть не цілувалася!

— Мені треба зробити магістерську.— відповіла Еріка. — А далі все інше.

— Фу, — скривилася Соломія. — От тому ти й одна. Як і той красивий, але нудний і правильний японіст з універа східних мов. Ти, напевно, його знаєш!  Константиновський, здається!

— Божечки! Сестра моя поступила на ту бісову японську ради цього красунчика, а воно таке горде, пихате і зле, що їй на все життя спротивилися дорами, аніме і вся та азіатська хрінь! Ніяка дівка йому не дасть не те що куди треба глянути, навіть в губи чмокнути! Не знаю, яка ідіотка зможе витримати його присутність!

— І де зараз твоя сестра? — Ірі треба було все знати.

— В обіймах помічника депутата Денисенка. Ось так!

І вони зареготали.

Еріка не хотіла сперечатися, але обговорення її фіктивного чоловіка було аж надто неприємним.

— Я та ідіотка, яка вже третій рік має науковим керівником Тимофія Сергійовича Константиновського. Він не гордий — він серйозний. Не пихатий, а має почуття власної гідності. Не злий, а справедливий. Якщо ви не можете навіть поговорити з ним на його рівні, то немає чого говорити про нього за його спиною.

Від здивування у приміщенні запала тиша. В цій тиші Еріка допила каву, вимила чашку і вийшла з кухні.

За спиною одразу почулися знову голоси.

— Ну вона і дає! Ніби тиха, а виявляється така ж злюка, як і той «японіц».

— Та оце півроку з нею ще прожити. А там, я попрошусь в її кімнату, щоб Сольку не приминати! — все жартувала Іра.

— Тоді Толіка приведеш! Ми всі його хочемо!

— Та він реально такий гарячий…

— А руки в нього просто капець… У нього є для нас по такому ж гаряченькому братику?

— Він мене за талію взяв, я думала, зомлію.

Еріка сіла за стіл, вдягнула навушники, відкрила ноутбук. Завантажила файл перекладу. Курсор блимав.

Вона набрала одне слово. Стерла. Набрала інше. Стерла.

Перед очима вперто з’являлося  обличчя Тимофія. Бліде. Трохи схудле. І губи. Ті губи, які в день розпису торкнулися її уст.

Константиновський цілував її.

Вона закрила файл. Відкрила магістерську.

Прогорнула до вступу. Побачила його помітки. Закрила.

З коридору знову донісся сміх.

— Та кажу тобі, я в нього третя за тиждень!

— Фу, серйозно?

— Ага. Але цілується класно. 

Еріка лягла на ліжко. Втупилася в стелю.

Їй не хотілося нікого.

Їй не хотілося поцілунків.

Їй не хотілося рук на талії.

Їй хотілося, щоб настало завтра. Просто «завтра» — день, коли вона зустрінеться із своїм чоловіком.

Еріка не зчулася, як заснула.

Телефон задзвонив різко і настільки голосно, наче вдарили у церковні дзвони. Дівчина схопилася, не одразу розуміючи, де вона.

Погляд упав на екран.

Мама.

— Алло…

Тиша.

Потім дихання. Важке.

— Доню… — сказала мама. — Яночка…Померла.

Еріка сіла на ліжко, намагаючись збагнути сказане. Вона намагалася почути, що ще говорить сама, але хтось  ніби вимкнув звук у  цілому світі. 

— Я приїду…— шептала вона вкотре, надіючись, що мама чує.

Це було єдине, що мало сенс.

Вона завершила дзвінок і кілька секунд просто тримала телефон у руці.

Потім набрала номер Тимофія.

Два гудки і вона почула:

— Так, Еріко!

— Я…—  слова десь зникли.— Ви … допоможіть мені.

— Так, — відповів він одразу.

— У мене померла сестричка. Відвезіть мене, будь ласка, додому! 

Її прорвало риданнями. 

— Я зараз приїду. — почула вона в той момент, коли дівчата з переляку вбігли у її кімнату.

Перед очима Еріки попливло минуле і теперішнє.

Залишилися тільки дорога і чоловік, який приїде.