Розділ 24. Еріка

Повідомлення прийшло тоді, коли Еріка стояла в черзі до кавового автомата й удавала, що читає оголошення на стіні. Насправді вона просто боялася підвести очі в бік кафедри й побачити, як з неї вийде її чоловік.

Телефон коротко завібрував.

Вона глянула і намагалася не розхвилюватися. Це був Константиновський.

«Після пар буду в бібліотеці. Замовив для вас кілька позицій літератури. Їх видають лише викладачам. Також переглянув вступ і історіографію. Маю зауваги. Якщо зручно, підійдіть».

Тон був рівний. Сухий. Академічний. 

Він не писав «поговоримо». Не писав «зустрінемося». Не питав, чи вона хоче.

Він запропонував привід.

Еріка перечитала повідомлення двічі. Потім ще раз.

Вона могла не йти. Формально — могла.

Написати, що зайнята чи що болить голова, живіт, мізки…

Вранці вона вже втікала. Ще один раз втекти означало визнати, що вона боїться.

А Еріка Мурчик втомилася боятися, тому відповіла коротко: «Добре» і після четвертої пари, на якій більше думала про Тимофія Сергійовича, ніж про право інтелектуальної власності, йшла до бібліотеки, як на страту.

Бібліотека зустріла її тишею. Студентів не було. В перший день нового навчального семестру лише Константиновський міг загнати студентів вчитися.  Цього року, він вирішив загнати лише її.

У читальному залі десятки порожніх столів  і … він.

Тимофій Сергійович сидів спиною до входу. Перед ним десяток книг,  папка з магістерською Мурчик Е. та блокнот.

Вона зупинилася на порозі. Він ніби відчув її та обернувся.

Вона змусила себе зробити крок. Потім другий. Їхні погляди нарешті зустрілися.

«Не втікати. Не панікувати. Він — просто викладач, просто науковий…чоловік»

— Доброго дня, — сказав він.

— Доброго, — відповіла вона

Звичайні слова, звучали, як щось нове.

Він показав на стілець навпроти.

— Сідайте.

Вона сіла.

— Ви пропустили консультацію, — сказав Тимофій спокійно. — Тому якщо маєте час, можу зараз коротко пояснити зауваги.

— Маю, — відповіла вона одразу і здивувалася, як легко це прозвучало.

Він відкрив її папку. Почав гортати сторінки.

Вона подивилася на його пальці. Не хотіла, але подивилася.Красиві пальці...

— У вступі добре сформульована проблема, — сказав він. — Але ви надто швидко переходите до висновків. Треба трохи більше повітря. Дати читачеві час увійти в тему.

Він перегорнув сторінку.

Вона майже не чула, що він говорив, бо з пальців перейшла розглядати руки, а з рук на плечі і шию. 

— А тут, — показав пальцем, — логіка правильна, але формулювання можна спростити. Ви пишете так, ніби боїтеся здатися недостатньо розумною.

Вона ковтнула. І знову зустрілася поглядом з проникливим поглядом чоловіка.

— Я… звикла так. — вирвалося у неї.

— Не потрібно, — сказав він тихо. — Ви і так достатньо розумна.

Фраза прозвучала буденно, але зачепила глибше, ніж комплімент.

Він продовжив пояснювати. Про структуру. Про джерела. Про баланс між аналізом і власною позицією.

Еріка слухала. Записувала. Заспокоїлася  і раптом зловила себе на тому, що не думає про шлюб. Не думає про поцілунок. Не думає про гроші. Вона просто сидить поруч із людиною, яка розбирає текст її магістерської роботи.

Це було майже нормально. Майже звично. 

Майже.

Коли Тимофій перегорнув чергову сторінку, між аркушами випав тонкий листок і полетів під її ноги. Вона нахилилася і підняла його.

Короткий рядок, написаний його каліграфічним почерком і японською:

«Давайте зустрінемося у нашій кав’ярні і поговоримо. Коли вам зручно?»

У неї перехопило подих.

— Це не частина наукового апарату, — сказав чоловік, намагаючись говорити спокійно, але в голосі тремтіло хвилювання. — Це — частина розмови, яку ми відкладаємо.

Вона не піднімала очей. Дивилася на край столу. На свої пальці. На папірець.

— Я не готова сьогодні, — сказала вона чесно.

— Коли тоді? — спитав він.

Вона подумала кілька секунд.

— Завтра.  Давайте поговоримо про все завтра.