Розділ 23 Тимофій

Тимофій так і не зрозумів, чого саме чекав після того дзвінка.

Можливо, що Еріка передзвонить і скаже: «Я приїду» чи хоча б запитає адресу, а ще  краще уточнить, як він себе почуває.

Нічого з цього не сталося. Розмова обірвалася і …крапка.

Вона була коректною. Надто коректною для людей, які кілька днів тому отримали свідоцтво про шлюб.

Тимофій не міг збагнути, що з ним коїться. Ніби ж так вони домовлялися. Еріка намагалася триматися у рамках фіктивного шлюбу. Це він відступив від домовленостей, а поцілунком злякав свою фіктивну дружину по-справжньому.

«Я ніколи не зможу повернутися до відносин «викладач-студентка» з Ерікою Мурчик…»

Тимофій намагався придумати, як може спокійно і без тиску поговорити з нею, а в результаті розхвилювався настільки, що розхворівся ще дужче.

Температура трималася, кашель дер горло, тіло ломало так, ніби воно протестувало проти всього одразу: проти зими, проти року, що почався, проти рішень, які не мали чітких інструкцій, проти почуттів, які вирували, але не були озвучені.

Він лікувався звично. Чай, ліки, провітрювання, робота з дому між нападами слабкості. Телефон лежав поруч. Він постійно розривався повідомлення і дзвінками, але від Еріки не було нічого.

Він не писав їй також.  Не тому, що ображався. Не хотів нав’язуватися і викликати в нею почуття обов'язку чи вини. Це була межа, яку він добре відчував: вона подзвонила тоді — значить, зробила крок. Вона не захотіла прийти — значить, їй потрібно більше часу, ніж він думав.

І це доводилося прийняти.

***

До університету він повернувся, вчасно. Тіло нарешті перестало чинити опір, випустивши його не в ідеальній формі, але в робочій. Коридори були вже повні. Канікули скінчилися, університетське життя знову стало галасливим, багатошаровим, нетерплячим.

Він побачив її одразу. Еріка стояла біля кафедри, притискаючи до грудей папку. Волосся зібране аж у дуже тугий хвіст, рухи стриманіші, ніж зазвичай. Вона виглядала… не зібраною. Радше — зосередженою на тому, щоб не розгубитися остаточно.

Він чекав, що вона підніме очі. Не як дружина. Не як студентка. Просто — як людина, яка знає, що він тут.

Вона не підняла.

Коли він наблизився, вона здригнулася. Кивнула швидко, тицьнула йому папку і зникла в коридорі.

Це його неабияк розтривожило.

Він не сподівався на радісне верещання та обійми, але і такого відвертого уникання не очікував.

На парі він ловив себе на тому,  що дивиться на неї довше, ніж вимагає академічна етика. Не для контролю. Для підтвердження: вона тут, вона в порядку, вона не зникла.

Вона сиділа на звичному місці. Писала. Слухала. Коли ж він дивився на неї, вона втуплювала погляд у зошит.

Це було нове.

Раніше Еріка не ховалася. Вона могла бути стриманою, але ніколи — відстороненою. Тепер між ними ніби з’явився простір, якого раніше не існувало. Не дистанція викладач — студентка, а щось інше. Тонке. Непевне.

Він зловив себе на думці, що злиться. Не на неї — на ситуацію. На те, що все сталося занадто швидко. На те, що він дозволив собі діяти, не проговоривши головного. На те, що вона, здається, тепер боїться не його, а того, ким він для неї став.

Після пари він навмисно затримався. Дав їй час вийти першою. 

І знову від неї те саме: швидкий крок, погляд убік, жодного контакту.

Він зібрав папери почекав, доки всі покинуть аудиторію, вимкнув світло і вийшов у коридор, знаючи одне: так далі не можна. Не тому, що боляче, а тому, що напруга між ними почала жити власним життям.

Це було небезпечно, бо він занадто добре знав, що невимовлене має звичку руйнувати навіть найраціональніші конструкції.