Розділ 21. Еріка

​Першого січня ввечері, коли дім нарешті заспокоївся, а Яночка заснула, Еріка дозволила собі коротку паузу. Вона заварила чай і сіла на кухні, нарешті відкривши банківський додаток. Після передсвяткових збоїв система працювала повільно, але стабільно. Вона очікувала побачити гонорар за невеликий проект. Натомість екран висвітлив суму, яка змусила її на мить затримати подих. Сума була значною. Навіть занадто.

​Відправник: Тимофій Константиновський.

​Еріка повільно поставила чашку на стіл. Вона не відчула паніки, лише  занепокоєння від того, як швидко він перейшов від слів до справ. Вони домовлялися про підтримку, вона сама дала номер картки… Цифри на екрані робили ці домовленості надто реальними. Це вже не було «планом на майбутнє», це стало її теперішнім, яке вимагало відповідальності.

​Електронна пошта сповістила про новий лист. Тема виглядала максимально діловою: «Проект перекладу. Двотомник. Японська → українська».

​Замовником виступав той самий Тимофій Константиновський. Жодних посередників, жодних випадкових збігів. У листі був чіткий перелік умов: терміни, технічне завдання, деталі контракту. Йшлося про двотомник Юе Токасіми — японської психологині, чиї праці Еріка щиро поважала і навіть цитувала у своїх роботах.

​Вона відкинулася на спинку стільця, аналізуючи ситуацію.

​«Це раціонально», — подумала вона, розглядаючи деталі пропозиції. — «Йому потрібен результат для отримання гранту. Він інвестує в спеціаліста, якому довіряє. Це логічний крок».

​Разом з тим, її професійна логіка ледь помітно конфліктувала з особистим досвідом. Чоловіки в  житті її родини (крім дідуся!) рідко робили щось настільки масштабне без прихованих мотивів.  Тому їхній фіктивний шлюб, поспішний розпис і той несподіваний поцілунок під вигуки «Гірко!», після якого вона просто поїхала геть, — усе це вимагало пояснень. Тимофій діяв на випередження, створюючи навколо неї простір безпеки та роботи, але Еріка звикла довіряти лише перевіреним часом фактам.

​Вона подивилася у вікно. Черкаси потопали у м'якому вечірньому світлі. Її план на завтра залишався незмінним: поїздка до Києва. Тепер, як вона не хотіла цього уникнути, зустріч ізТимофієм ставала неминучою.

​Вона втекла після розпису, але не можна вічно ігнорувати свого чоловіка, навіть якщо він фіктивний.  Тим більше, що цей чоловік робить такі речі, від яких у неї перехоплює подих і в голові вирують думки, які явно виходять за рамки домовленостей. Їй потрібно було побачити його, подивитися в очі й зрозуміти: ці гроші та цей проект — це частина їхньої ділової угоди чи щось інше.

​Еріка закрила додаток і зробила ковток чаю. Вона була заміжня за людиною, яка виконувала обіцянки з математичною точністю. Це дивувало, захоплювало і вимагало чесної розмови.

***

Еріка не спала майже всю ніч, і лише коли стало світати задрімала.

Її розбудив будильник. 

У квартирі стояла тиша, схожа на тимчасове перемир’я: Яночка спала, мама не ходила, підлога не скрипіла. Світ ніби дозволив їй кілька хвилин не бути нічиєю опорою.

Вона лежала, дивлячись у стелю, і ловила себе на тому, що не аналізує, не прокручує, не пояснює собі чужі дії. 

Вона планувала повернутися до Києва другого січня. Тепер це ставало необхідністю. 

Еріка підвелася, одягнулася тепліше, тихо пішла на кухню, та зачинивши щільно двері, поставила заварюватися каву.  Час ішов, капаючи по крапельці, наче кава у кавоварці, а вона думала, що дивно, як швидко все змінилося у її житті. Ще кілька днів тому вона була просто студенткою з проблемами. Тепер — заміжня жінка, яка не знає, що робити із своїм чоловіком.

Мама зайшла на кухню і здивувалася, що Еріка вже не спить.

— Все-таки їдеш? — запитала просто.

— Так.

— З тобою щось явно коїться. Закохалася чи зустрічаєшся з кимось?

— Так мамо, коїться! Ви тут місця собі не знаходите з Яночкою! Думаєте, це на мене не впливає? Що мені байдуже? Що я намагаюся відкупитися грошима і втекти у Київ? Що я шукатиму собі хлопця, коли у мене таке відбувається у сім’ї?

Сльози і злість підступили до горла. 

— Я просто набралася роботи,— сказала Еріка трохи спокійніше, —І тому маю певні складнощі в університеті. В мене на днях буде зустріч з науковим керівником, зустріч щодо роботи.  Також мені запропонували один великий і важкий проект з перекладу.  Я  мушу подбати про себе, не забуваючи дбати про вас.

Мама напружилася, занервувала і сказала з притиском: 

— Ти занадто багато береш на себе! Я справді радію, що виховала тебе доброю і співчутливою. Те, що ти робиш — на межі фанатизму в дусі “померти за сім’ю”. Не варто, Еріко! У Яночки є тато і мама. Думаєш ми не можемо достатньо попіклуватися про потреби дитини???

— Мамо! Якщо ми говоримо, як дорослі люди, то скажу прямо: не можете.  Дядько Олег у Норвегії, баба і дід — тут не лише заради Яночки. В першу чергу, ради тебе. А я що? Я не чужа. Тому піклуватися про тебе і сестричку вважаю нормальним. Не гризи себе тим, що батьки повинні допомагати дітям. Ти й так зробила для мене багато. Ти дала мені життя і піклування, пожертувавши молодістю, здоров’ям, друзями. Одним словом, усім. Тому не дивно, що фанатичній самопожертві мені було у кого навчитися.

У кухню зайшла бабуся з Яночкою на руках.

— Ну, що ви тут розкудкудахталися, як квочки. Збудили дитину! Не сваріться! Краще займіться тим, чим кому треба!

Мама забрала Яночку.

— Ходімо, малеча! Мама дасть тобі їсти і пити. 

Бабуся глянула на Еріку.

— А ти куди зрання зібралася?

— В Київ. Новий рік — нові справи.

— Подзвони, як доїдеш. — кинула мама уже в дверях.

Бабуся сумно подивилася на свою дорослу внучку.

— Не поспішай, дитинко! Давай я зберу тобі пакуночки з їжею на дорогу та напечу пиріжків. — потім тихенько додала. — В Яночки дуже погані аналізи. Хвороба прогресує. От мати вся на нервах і в переживаннях. Вона любить тебе і їй соромно, що ти, виходить, працюєш і все віддаєш сюди, замість того, щоб займатися собою та особистим життям.