Розділ 19. Тимофій

У квартирі було прохолодно, як завжди. Тимофій зняв пальто, повісив його акуратно, ніби пальто могло образитися на недбалість. У цьому була його дивна риса: ставитися до речей так, ніби вони пам’ятають більше, ніж люди.

Він поставив чайник, але забув про нього. Сів за стіл. Дістав зі шкіряної папки свідоцтво про шлюб. Папір був тонкий. Занадто тонкий для того, щоб утримувати на собі стільки смислів.

Він довго дивився на рядки, де поруч стояли їхні імена. Вперше за день дозволив собі не думати про «фіктивний». Просто — шлюб. Слово, яке зазвичай або нічого не означає, або означає надто багато.

Він увімкнув ламінатор та ксерокс. Рівний шум заспокоював. Дії завжди давали йому відчуття контролю. Коли батько був живий, він часто повторював: якщо не знаєш, що робити — зроби щось корисне руками.

Батька не стало рік тому, а звичка залишилася.

Тимофій зробив дві копії документу. Потім заламінував це все. Оригінал та копію знову вклав у шкіряну папку та заховав у ящик стола з ключем, де тримав найважливіші документи. Іншу копію вклав у папку й підписав тонким маркером: Еріка.

Ім’я дружини виглядало несподівано хвилююче.

Він поглянув на телефон. Там було сотні повідомлень від замовників, партнерів, університету і просто реклами. Однак повідомлення від Еріки Мурчик він так і не дочекався. 

***

Наступного ранку Тимофій поїхав у центр перекладів. Будівля стояла трохи осторонь від шумних вулиць.

Аркадій Валерійович Бойко був на місці. Старий друг батька. Людина, яка знала Тимофія з того віку, коли той ще не ховався за стриманістю.

— Ти рано. Ще й восьмої немає. — сказав він, наливаючи каву.

— Ну, як директор уже на місці, то негоже запізнюватися його заступникам.

— Думав, що вас  з Денисом уже перед новим роком не побачу. 

— Є справа. 

— Кажи синку!

Вони говорили коротко. Про вакансію. Про декрет дружини Дениса, сина Бойка. Про людину на півроку, а може і більше. Про Еріку Мурчик.

— Чому так терміново?  — спитав Аркадій Валерійович, дивлячись поверх чашки.

Тимофій не відповів одразу.

— Бо це — моя дружина.— сказав він нарешті.

Кава застигла на півдорозі до губ.

— Що? — перепитав старий. — Ти… що?

І тоді Тимофій розповів. Не все. Не деталі.  Головне: як це сталося і чому він не жартує.

Аркадій Валерійович мовчав довго.  Раптом засміявся, а потім засміявся і заплакав водночас. Так, трапляється  тими, хто багато пережили.

— Ну ти й даєш, синку… — сказав він хрипло. — Одружився, а ховаєшся за словами.  Наприклад, за отим твоїм «Фіктивний». Ти ж ніколи не підпустив би до себе ту, хто тобі байдужа.

— Просто, ви знаєте, як сталося у моїх батька та матері…

Аркадій Валерійович похитав головою.

— Знаєш, твій батько колись так само ховався за правильними словами. У жінок завжди повно думок і балачок, тому вони хочуть від чоловіків дій. Твій батько в питаннях відносин із дружиною постійно відкладав найважливіше «на потім».  Ну от в нього щось було на зразок того твого «фіктивний» у справжньому шлюбі. Не повторюй його помилки.  Зараз, будь ласка, повідом свою дружину, що вона матиме роботу після нового року, підготуй документи  та їдь додому. Добре подумай, що збираєшся робити далі.  Надіюсь, в новий рік ти увійдеш із правильними рішеннями.

Тимофій дивився на Аркадія Валерійовича і подумав:

“Як добре, що я можу так просто поділитися  і бути певним, що отримаю не осуд, а підтримку. Де ж зараз Еріка? І чи є хтось, кому вона зможе так же просто розповісти про нас?”

З цими думками він написав своїй дружині лист. Разом з тим, швидко відшукавши номер її банківської картки у своєму нотатнику, він перевів їй половину від своєї зарплати в університеті і половину від свого заробітку у перекладацькому центрі.

“Виконання домовленостей — це теж дія”.

Невдовзі він отримав повідомлення від Еріки, що вона їде додому.

Тимофій зрадів і засумував одночасно. Минулого року він святкував із батьком. Цьогоріч, він одружений і … самотній.

Він затримався у центрі недовго і повернувся додому рано. Місто вже жило останніми годинами старого року й очікувало нового. У вітринах блимали вогники, люди несли пакети. Багато сміху, багато обіймів, багато поцілунків.

У нього панувала тиша.

Він сів у крісло. Телефон лежав поруч. 

Еріка більше не писала. Він же не міг наважитися зателефонувати, адже зовсім не знав, що там у неї вдома і чи буде його дзвінок доречним, чи він не збудить тієї маленької зболеної від хвороби дитини…

Тимофій все думав і думав. Рішення так і не приходило, проте під звуки феєрверків в голові раз по раз вибухало бажання поцілувати Еріку ще раз.