Розділ 18. Еріка

Черкаси зустріли її так, як завжди: повітрям, що пахне димом і річкою, і тишею, у якій багато простору між людьми. Київ любив бути гучним навіть у свята, а Черкаси берегли слова про запас.
Вона вийшла з вокзалу й одразу відчула, як плечі опускаються і спина згинається. Вдома можна не триматися так рівно. Тут дозволено бути просто втомленою двадцятитрирічною дівчиною, яка везе додому сумку з речами і величезний клубок думок, що не поміщається ні в один подарунковий пакет.
Перед тим як рушити до рідних, вона зайшла в торговий центр купити хоч якісь подарунки, адже це спосіб сказати «я з вами» там, де сліва замовкають від болю.
Вона вибрала дідусеві теплі шкарпетки. Смішні такі, з якимись оленями, і сама ж усміхнулася: дідусь удаватиме, що обурений, а потім носитиме їх під домашні капці, бо «добрі». Бабусі — чай із бергамотом і маленький крем для рук, бо в бабусі постійно тріскається шкіра від води й морозу, але вона ніколи не скаржиться, тільки каже: «та то дрібниці». Мамі — простий шарф, м’який, не надто дорогий, але теплий. Еріка довго тримала його в руках, думаючи, що мама вміє бути сильною так, що це навіть лякає. А для Яночки… для сестрички вона купила симпатичний гризунець. 
В квартиру вона зайшла тихо, майже навшпиньках, ніби боялася порушити крихку рівновагу, яка тримала цей простір останні тижні.
Мама вийшла з кухні першою. Її обійми були короткі, міцні й такі звичні, що Еріка ледь не заплакала. 
Мама не казала зайвого.
— Як дорога? — спитала буденно.
— Нормально, — відповіла Еріка. Голос вийшов тихіший, ніж вона хотіла.
Бабуся визирнула з кімнати, витираючи руки рушником, і теж обійняла теплими, трішки сухими долонями. Дідусь лише кивнув із дивана, але в тому кивку було більше радості, ніж у гучних словах.
І нарешті — Яночка. Маленька, зморшкувата від хвороби й сумішей, вона лежала в ліжечку й дивилася кудись повз усіх, ніби світ уже встиг її втомити. Вона тихо заскиглила, а мама одразу, автоматично, підхопила її, пригортаючи до грудей.
Еріка підійшла ближче, обережно торкнулася крихітної ручки, і в цю мить усі думки про Київ, РАЦС і поцілунок стали не те щоб неважливими, вони просто відійшли на другий план.
Еріка ніби потрапила у друге життя. Ніби і звичне, але уже таке далеке і навіть чуже.
Там були звичні салати, голубці, печене м'ясо і домашній хліб. Однак вона відчувала, що тепер їй тут немає місця.  Її кімнату зайняли бабуся і дідусь, які тепер день і ніч підтримували маму і Яночку. Та і куди їм буде йти, якщо вони у зв'язку з хворобою онуки здали свою квартиру в оренду?
Вітчима зараз немає, але він же рано чи пізно повернеться. Стане занадто тісно і незручно бути всім разом у маленькій квартирі.
— Доню, ти якась невесела…— підійшовши тихенько сказала мама. — Сесія важко далася чи з дівчатами маєш клопіт?
— Ні. Все добре. Просто маю трохи робіт і науковий керівник трохи піджимає з магістерською. Тому думаю другого числа повертатися до Києва і поки немає дівчат трохи попрацювати. Ти ж не образишся?
— Дитино моя! Я не ображаюся! Ти ж знаєш, як я бажаю, щоб ти була успішною і мала хорошу роботу. Щоб не залежала ні від кого і ні від чого! Не картай себе, що не няньчишся з Яночкою. Ще буде час своїх діток ростити… Ми тут справляємося. Справді. Ти зробила для неї більше, ніж може зробити сестра. Ти віддала їй все, щоб вона ще жила і їй не боліло! Хіба це не любов?
— Мамусю! Ти ж знаєш, як я вас усіх люблю!
— Знаю! Тому ти повинна подбати про себе і бути щасливою. Добре?
— Добре, мамо! — відповіла Еріка, але чомусь їй захотілося подбати не про себе, а про покинутого у Києві чоловіка.

Увечері, коли подарунки вже були сховані «під ялинку», всі повечеряли ще до дванадцятої, а Яночка нарешті заснула, Еріка сіла на підвіконня у вітальні й подивилася на темне подвір’я. У телефоні тихо світився екран, і вона машинально відкрила лист від Тимофія ще раз. Він бажав їй щасливого Нового року, написавши перед тим так багато. А вона... вона спромоглася лише на коротку суху відповідь тому, хто ніби і близький тепер, але став ще більш далекими і недосяжним.

Вона подумала про те, що вітчим зараз у Норвегії — далеко від мами. Про тітку й дядька, які уже два роки працюють у  Польщі. Про те, як легко дорослі люди роз’їжджаються світом, ніби це нормально — бути далеко від своїх.
Вона намагалася не думати  про Тимофія.  Але їй думалося постійно. Про те, що її чоловік  теж незабаром буде далеко і   про те, що вона реально  нічого про нього, як звичайну людину,  не знає.
«Як він святкує? Чи має друзів? Чи любить мандарини? Чи сидить зараз у своїй київській квартирі й теж дивиться у вікно, думаючи, що вийшло надто швидко?».
Еріка видихнула повільно.
Так, мабуть, і живуть. Це нормальний ритм життя: хтось поруч, хтось далеко, хтось у телефоні. І всі вчаться любити так, як можуть.
Вона знову торкнулася губ — тепер уже не щоб втекти від спогаду, а щоб його прийняти.