Розділ 17. Еріка

Поїзд рушив м’яко, без ривка. Еріка притулилася скронею до холодного скла. За вікном повільно відкотилися останні ліхтарі, реклами, вивіски, і місто, яке ще годину тому, здавалося,  жило її панікою, зменшилося до рідких вогників. У вагоні пахло чаєм із пакетиків, мандаринами й чимось старим: пилом з минулих розмов, чужими шарфами, нічним повітрям, яке застрягає в тканині сидінь.
Вона дивилася на власне відображення — бліде, розмите, ніби не зовсім її,  і думала про вчорашнє. Не про папери. Не про штампи. Навіть не про крики «гірко», які ще, здавалося, лунали десь під ребрами.  Вона думала про інше. Про те, як після всього, коли вона пішла швидко й уперто не озиралася. Про те, як в момент її панічних зборів телефон  завібрував повідомленням від Тимофія.
Він написав. Не тому, що мусив. І не тому, що «так правильно». Він написав, тому що  хвилювався: коротко, стримано, без зайвих слів, але з тією інтонацією, яку відчуваєш не очима, а шкірою.
Еріка досі не могла вирішити, що саме її в цьому вразило: сам факт повідомлення чи те, що вона чекала його, хоча й боялася.
Вона знову і знову думала про Тимофія. У його світі хвилювання не виставляють напоказ. Його світ — зібраний, рівний, вивірений: як у перекладах, де одне слово не має права з’їхати з місця, бо тоді руйнується сенс. А тут він ніби… зсунувся. На міліметр зрушився і цього вистачило, щоб у ній щось тріснуло, як тонкий лід під ногою.
Еріка втупилася в ранкову темряву за вікном і раптом відчула, як пекуче, майже дитяче бажання розчинитися накочує знову: зникнути з Києва, з кафедри, з коридорів, з усіх цих «Тимофію Сергійовичу» й «Еріко Мурчик». Зникнути так, щоб навіть спогад про вчорашній поцілунок не мав до неї доступу.
Бо найбільше лякало не те, що вона цілувалася з викладачем. Найбільше лякало те, що тепер цей викладач поводиться не дуже фіктивно.
Телефон завібрував так несподівано, що Еріка аж відскочила від вікна.
Це був електронний лист від Константиновського. Цього разу не короткий рядок, а справжнє послання.  Довге. Структуроване. Майже ідеальне у своїй діловитості, якби не один нюанс: у ньому було занадто багато… не байдужості.
Еріка читала повільно, ніби ковтала гарячий чай і не хотіла обпектися. Він писав про те, що питання з університетом варто вирішувати поступово, що знайдеться варіант із роботою — офіційний, без зайвих запитань і «а звідки це у студентки?». Писав про знайомого, який може взяти її на півроку. Про індивідуальний план, як заміну її академвідпустці, який декан, як не дивно, підтримує. Про те, що після канікул вони все оформлять. Спокійно. Поетапно. Як проект, у якому просто треба виконати кроки.
В кінці було побажання щасливого Нового року.
Еріка перечитала останній рядок двічі.
Їй раптом захотілося відповісти щось… тепле. Подякувати. Запитати, де він святкуватиме. Сказати, що вона не зла на нього, не розчарована, а просто злякалася. Сказати, що їй болить не від поцілунку, а від того, що вона не знає правил  гри, у яку сама погодилася грати.
Пальці зависли над крихітною клавіатурою. Вона знала себе: варто написати хоч на тон тепліше і їй почне здаватися, що вона вже винна більше, ніж може віддати.
Вона набрала коротко: «Дякую. Я в дорозі додому. Напишу, коли буду вдома. І вам щасливого Нового року». І відправила. Наче ставила крапку, але крапка не проставилася, наче знала, що між нами не кінець, а лише початок.
Поїзд монотонно стукав колесами, не заспокоюючи, а радше відміряючи час: ось іще одна хвилина, ось іще. Еріка зняла рукавичку й торкнулася губ — ледь-ледь, ніби перевіряла температуру. Відчуття вже не пекло так, як учора, але не зникло. Воно перемістилося в інше місце: у пам’ять, у сором, у дивну порожнечу, яка має властивість розростатися.