Розділ 15. Тимофій

Поцілунок тривав декілька секунд.

Тимофій одразу зрозумів: так не мало бути.

Не тому, що це було неправильно, тому що невчасно.

Він відчув, як Еріка напружилася ще до того, як його губи торкнулися її, бо це не був рух назустріч, радше інстинктивна реакція на крик «гірко», на чужі очікування, на натовп, який вимагав простого жесту, бо так прийнято.

Він відсторонився першим. Обережно, ніби боявся злякати її ще більше.

«Дурень!» — подумав він.

Навколо сміялися. Хтось аплодував. Працівниці РАЦСу виглядали задоволеними. Ще одна галочка, ще одна пара, ще один привід пожартувати про щастя.

Йому від тої дії було і гірко, і солодко.

Тимофій  глянув на Еріку. Вона дивилася не на нього, а кудись убік, трохи вниз. Так дивляться люди, які вже пішли внутрішньо, але ще стоять поруч фізично.

— Перепрошую, — сказав він тихо, і це «перепрошую» було не для натовпу. 

Вони вийшли надвір. Холод обпалив обличчя і Тимофій упіймав себе на тому, що вдячний за це. Холод повертав відчуття реальності, бо всередині все горіло вогнем.

— Я з цього місця сама. — сказала Еріка.

— Я можу вас відвезти. — відповів він.

Вона похитала головою.

— Ні. Я хочу побути наодинці з думками.

Він кивнув одразу, відчуваючи, що  її «ні» — це межа, яку він не має права навіть торкатися. Двічі порушити — зруйнувати все, що є між ними.

Вони стояли мовчки. Формально — чоловік і дружина. Фактично — двоє людей, які не знають, куди подіти руки.

— Це було… швидко і несподівано. — сказала вона.

— Так, — відповів він. 

Тимофій  не додав нічого. Бо будь-яке пояснення зараз було б спробою виправдатися, а він не хотів виправдовуватися за те, що відчув. 

Він не вибачався вдруге. Бо зловив себе на думці, що ніколи не поцілувався би з жінкою просто так. Отже, щось дуже непросте між ними.

Вона пішла першою.

Тимофій дивився їй услід, доки вона не зникла за поворотом. Лише тоді зрозумів, що стоїть надто довго, і люди починають кидати на нього здивовані погляди.

Він сів у машину. Не заводив двигун одразу. Просто сидів і дивився перед собою.

«Фіктивний шлюб», — повторив подумки.

Слово, яке ще вчора здавалося зручним  тепер звучало неправильно. Ніби хтось приклеїв етикетку не на ту річ.

Він не планував нічого такого. Не планував дивитися, як вона прищурює оч,  коли думає. Не планував помічати, як вона стискає пальці, коли хвилюється. Не планував цього поцілунку  і того, що після нього в грудях стало щеміти.

Йому не було соромно, але і не було радості. Було відчуття, що він перейшов межу, якої не мав переходити так швидко, навіть якщо тепер формально мав на це право.

Тимофій завів машину і поїхав.

— Ти ж сам цього хотів,— говорив він сам собі. — Ти сам запропонував.

Так, він запропонував фіктивний шлюб, де будуть рамки, порядок. Він не подумав, що у цьому шлюбі йому раптом стане настільки небайдуже до Еріки.

Це було небезпечно. Для неї. Для нього.

Тимофій заїхав додому, але не вийшов одразу. Дістав телефон. Швидко набрав повідомлення:

«Еріко! Напишіть, будь ласка, коли будете вдома».

Потім стер.

Написав знову.

Цього разу відправив.

Він сидів у темряві машини і роздумував: 

«Якщо це фіктивний шлюб, то чому мені  раптом стало так важливо, щоб Мурчик була в безпеці?»