Розділ 14. Еріка

— А… документи? — спитала раптом Еріка, сідаючи у авто  Константиновського.

Вона вже погодилась. Слова сказані. Реальність же, як завжди, починалася з дрібниць.

Тимофій ледь усміхнувся.

— У мене вони завжди з собою.

Вона кивнула і, майже машинально, відкрила сумку. Паспорт лежав на звичному місці. Поруч  ідентифікаційний код. Еріка завмерла на секунду, дивлячись на них, ніби бачила вперше.

— У мене теж сьогодні все є із собою, — тихо сказала вона.

— Раз перешкод немає, — сказав спокійно, — тоді їдемо?

— Їдемо.

У РАЦСі було людно і галасливо, як завжди напередодні свят. Хтось нервував, хтось сміявся, хтось фотографувався біля ялинки з мішурою. Еріка раптом відчула себе занадто серйозною для цього шуму.

Вони подали документи й уже зібралися цим, як працівниця за віконцем глянула на них уважніше й защебетала:

— Яка гарна пара, — яскраво червоні губи жінки розтягнулися у широченній усмішці, — Знаєте, вам пощастило. У нас сьогодні є вільні хвилини. Можемо розписати вас сьогодні.

Еріка не одразу зрозуміла, що це сказали саме їм.

— У нас навіть є постановочні обручки, — продовжила жінка, явно звертаючись саме до неї. — І фотограф на місці. Фото — безкоштовно. Для наречених. Ви така красива дівчина. І жених бачу з нетерпінням тупцює.

Вона махнула рукою в бік дверей.

— І костюм для нареченого є, і кілька суконь — оберете, якщо хочете. Ну як? Давайте все оформимо.

Інформація сипалася надто швидко. Надто голосно. Надто святково.

Еріка розгубилася. Вона не знала, куди дивитися. Усі ці слова були адресовані їй, ніби саме Мурчик мала зараз зрадіти, засміятися, сказати «ой, як чудово».

Еріка заціпеніла і розгублено подивилася на Константиновського.

— Перепрошую, — спокійно втрутився Тимофій. — Чи можна нам хвилину? — Моя… кохана дуже хвилюється.

Слово “кохана” прозвучало рівно. Без наголосу.  Еріка  здригнулася. Такого від Тимофія Сергійовича не очікувала.

Вони відійшли трохи вбік.

— Ми ж домовлялися без театру, — сказала вона тихо і трохи знервовано. — Я не хочу суконь. І обручок. І фото. Просто… якщо вже так вийшло, то давайте без цього всього…

Він уважно подивився на неї. 

— Чого хочете ви?

— Я хочу...— відповіла вона одразу. — Подати заяву, заплатити збори. І… якщо можна — нехай розписують. Може, так нам на краще…

Він кивнув.

— Добре.

Тимофій повернувся до віконця.

— Ми хочемо скромний розпис. На котру годину ви можете назначити нам процедуру? — спитав він.

— Хоч зараз, — відповіла працівниця, вже з усмішкою. — Без обміну обручками?

— Без, — підтвердив він. — Дякую.

Вони заплатили все, що потрібно. Підписали папери. Фотограф усе ж зробив кілька знімків. Просто на пам’ять.

Працівниці сміялися, жартували, вітали їх:

 — З Новим роком! З новим щастям! Гірко молодятам! Багато діток.

Еріка стояла поруч із Тимофієм і відчувала дивну порожнечу. Не холодну. Не страшну. Просто… тиху.

Раптом у цю порожнечу під крики “Гірко” увірвався її перший солодкий поцілунок.