Розділ 12. Тимофій

Тимофій слухав її уважно. Не перебивав. Не поспішав відповідати. З кожним її реченням усе чіткіше розумів: перед ним дуже адекватна людина. Не та, що шукає вигоди. Не та, що торгується. Не та, що намагається витиснути з ситуації максимум.

Еріка не питала: «Що я з цього матиму?» Вона питала: «Як це буде функціонувати і як з цим жити?»

Це було рідко.

Він дозволив собі подивитися на неї інакше. Не як на студентку, не як на людину з проблемами, а просто як на жінку, що сидить навпроти.

Вона була така… спокійна, вдумлива, трохи втомлена, але не зламана. Еріка виявилася доброю і співчутливою. І дивно… ніжною.

Тимофію раптом захотілося дізнатися про неї більше. Не з професійної цікавості. Просто ближче.

Ця думка його не налякала. Лише змусила бути ще обережнішим.

— Ви дуже чітко це сформулювали, — сказав він нарешті. — І я вам за це вдячний.

Вона кивнула. Видно було, що напруга трохи відпустила.

— Коли вам потрібно подати всі документи? — спитала вона, ніби м’яко повертаючи розмову в знайому площину.

Це був її стиль. Коли вона заспокоювалась, вона мислила так само, як під час роботи над проектом.

— За чотири тижні, — відповів він. — Основний пакет. Потім — уточнення.

— Дуже мало часу…— сказала вона задумливо. 

Вони почали говорити спокійніше. Майже буденно. Ніби обговорювали магістерський проект, а не власні життя. 

Він розповів про грант детальніше: про дослідження, переклади, роботу з текстами, про університет у Японії, де цінують стабільність і довгі контракти.

— Два роки. — сказав він. — Можливо, трохи більше. 

— Ви будете поза Україною…— повторила вона, не злякано, а вдумливо.

— Так.

Еріка слухала уважно. 

Він дивився на неї й думав, що фіктивний шлюб у її розумінні — це не обман. Це радше угода про присутність. Про те, що хтось поруч. Хтось за тебе.

І раптом він зрозумів: для нього це теж важливо.

— Якщо говорити просто про цей шлюб,— повернувся він до основного питання, — то це означає: у складних ситуаціях ми не самі. Без боргів. Без підрахунків. Просто разом у межах домовленості.

Вона задумалась. Потім кивнула.

— Це саме те, що мені зараз потрібно, — сказала вона тихо. — Не більше. Але й не менше.

Він відчув дивне полегшення. Не тому, що почув згоду. А тому, що вони говорили однією мовою.

 Вони ще не сказали  остаточного «так», але знали: це вже не абсурдна ідея. Це — варіант.Спокійний. Дорослий. Можливо, саме такий, з якого починаються правильні рішення.