Розділ 10. Еріка

Еріка багато думала про дивну пропозицію Тимофія Сергійовича. Не так, як думають про образу чи несправедливість.  Її це не образило. Швидше збило з пантелику. Ніби вона раптом побачила в людині щось таке, чого раніше не помічала, і не знала, куди це покласти в голові.

Першого дня після розмови про фіктивний шлюб її хвилювала власна реакція.

Вона ловила себе на тому, що надто багато відчуває: страх, подив, навіть якусь дивну розгубленість. Їй не подобалося, що ця розмова вибила її з рівноваги. Вона звикла тримати все під контролем — не тому, що була холодною, а тому, що інакше не вміла.

Другого дня вона думала вже не про себе.

Вона думала про нього.

«Як він взагалі міг до такого додуматися? І чому саме я?»

Ці питання не мали присмаку самозакоханості. Навпаки, їй було важливо зрозуміти логіку. Тимофій Сергійович ніколи не здавався людиною імпульсивною або такою, що плутає професійне з особистим. Він завжди був надто чесним для двозначностей.

І саме це насторожувало.

Мама завжди казала: «З хлопцями будь обережна»

Еріка добре засвоїла це правило. Вона не шукала пригод, не плутала симпатію з обіцянками, не дозволяла собі залежностей. Але тут не було «хлопця». Тут був чоловік і ситуація, яка не вкладалася в жодне застереження з дитинства.

«А з таким — як бути обережною?»— думала вона.

Константиновський був настільки прямим, що якщо вдуматися глибше, ця чесність сама по собі могла стати небезпечною. Не через наміри — через близькість. Через те, як легко з такої розмови перейти межу «викладач — студентка», навіть не помітивши, коли це сталося.

Фіктивний шлюб.

Слово звучало абсурдно. Неначе з книжки або чужого життя. У реальності воно мало би викликати сміх або різку відмову. На диво, чомусь це не викликало ні того, ні іншого.

З іншого боку, це був шанс.

Не на «щастя». Еріка не була наївною.

Це здавалося шансом на те, щоб бути не самій.

Ця думка з’явилася тихо й одразу змусила її насторожитися. 

Еріка не любила покладатися на інших. Вона не вміла просити просто так. Ситуація Тимофієм Сергійовичем змусила  задуматися: 

«А якщо в цій домовленості вона теж може щось попросити? І чи має право? Чи все в цьому шлюбі — лише про гроші? Про допомогу? Про цифри? А якщо ні? Якщо це справді союз, то, можливо, там є місце не лише для фінансів. Можливо, там є місце для часу. Для розмов. Для присутності. Для того, щоб хтось був поруч не з обов’язку, а з домовленості».

Їй раптом захотілося чогось дуже простого.

Не «чоловіка». Не «порятунку». Навіть не «підтримки».

Їй захотілося мати з ним більше часу. Поговорити. Дізнатися, ким Константиновський є поза кафедрою, поза роллю, поза правильними формулюваннями. Їй чомусь здалося, що він міг би бути добрим другом.

Ця думка налякала її більше, ніж сама пропозиція.

Бо дружба — це теж близькість.

І вона не знала, чи готова до неї.

Коли він подзвонив і вибачився, вона зрозуміла одну важливу річ: він не намагався її втримати. Не тиснув. Не виправдовувався. Він просто взяв на себе відповідальність. Саме це вирішило більше, ніж будь-які аргументи.

Вона  попросила про ще одну зустріч.

Не для того, щоб погодитись. Не для того, щоб відмовитись.  Для того, щоб поговорити вже без страху і зрозуміти, чи можливо в цій дивній ситуації щось справжнє,  навіть якщо воно почнеться з формальності.

Коли Еріка вийшла з дому й пішла в бік тієї самої кав’ярні, вона раптом відчула дивний спокій.

Наче і рішення ще не було, але шлях до нього — вже так.