Розділ 8. Еріка

Еріка йшла до квартири пішки, хоча могла сісти на трамвай. Повітря було холодним, морозним і воно трохи прочищало голову. Після кав’ярні місто здавалося надто голосним, ніби всі навколо жили в іншому ритмі, у якому не було пауз.

Вона йшла й намагалася не прокручувати розмову з Константиновським знову. Не аналізувати кожну фразу. Не ловити себе на думці, що було б, якби…Думки, як на зло, все одно поверталися до піднятих  у кав'ярні тем.

 Фіктивний шлюб.

Гроші.

Японія.

Сестра.

Вона зупинилася біля переходу, дістала телефон і машинально відкрила банківський додаток. Цифри не змінювалися від того, що на них дивитися. Вона знала їх напам’ять. Знала, на скільки вистачить. І на скільки — ні.

Їй було холодно і боляче.

У квартирі було тепло і шумно. Одна з дівчат сміялася на кухні, хтось говорив по відеозв’язку, хтось слухав музику. Звичайний вечір. 

Еріка тихо роззулася, повісила пальто й зайшла до своєї кімнатки. Закрила двері.

Вона сіла на ліжко, не знімаючи светра, й подивилася в стіну. У голові раптом чітко спливла фраза:

«Це не кредит».

Вона скривилася. Не тому, що не повірила, а тому, що повірила занадто легко, що є людина, яка готова ділитися фінансами з іншою людиною заради домовленості. Не з жалю. Не з романтики. Просто тому, що так вимагає ситуація.

Цією людиною був її… науковий керівник.

Це лякало.

Вона боялася не його. Вона боялася себе. Навіть не так, Еріка боялася  того моменту, коли погодиться і зрозуміє, що назад уже не так просто.

Телефон завібрував. Мама.

— Привіт, — сказала Еріка, виходячи на балкон і зачиняючи за собою двері.

— Ти не мерзнеш? — одразу спитала мама. — Бачила у Києві холодно.

— Ні, все нормально. А у Черкасах як?

Вони говорили про дрібниці. Про Яночку, яка сьогодні краще їла. Про вітчима Олега, який написав з Норвегії, що робота важка, але платять вчасно. Про те, що бабуся Алла знайшла нового педіатра.

— Ти ж не переживай за нас, — сказала мама наприкінці. — Ми впораємося.

Еріка притисла телефон до вуха міцніше.

— Я знаю, — відповіла вона. — Я просто… поруч.

Вона не сказала про розмову. Не тому, що це була таємниця. Просто ще не знала, чим саме ділитися.

Після дзвінка вона довго стояла на балконі, дивлячись на світло у вікнах навпроти. Там теж жили люди. У когось були свої домовленості. У когось — свої страхи. У когось — свої складні вибори.

«Я невигідна наречена», — подумала вона знову. І раптом зрозуміла, що сказала це не для нього. Для себе.

Вона повернулася до кімнати, відкрила ноутбук і машинально почала переглядати чи є замовлення. Там висіла пропозиція на переклад  якоїсь манґи. Невеликий проєкт. Терміновий. Гроші малі, але швидкі. Вона прийняла його без роздумів.

Працювати було легше, ніж думати. Десь під цим шумом слів і рядків з’явилася інша думка. Незручна, як і сама ситуація між нею і Константиновським.

«А якщо він справді не жартує? А якщо це не про борг, а про разом?»

Еріка закрила ноутбук й роздумувала.

Вона була молодою. Вона не вміла мислити наперед на десятки років. Не вміла будувати складні схеми щастя. Однак, вона вміла відчувати, де її не принижують, де з нею говорять чесно.

Розмова з  Тимофієм Сергійовичем була саме такою.

Еріка вимкнула світло, лягла на ліжко, дивлячись у темряву. Рішення ще не було. Через деякий час з’явилося щось інше. Відчуття, що вона більше не одна зі своїм тягарем.