Розділ 7. Еріка

Еріка не готувалася до зустрічі з Константиновським по-особливому.

Вона вдяглася так, як завжди взимку: темні джинси, светр, пальто. Волосся зібрала в хвіст, швидко, без дзеркала. Ця зустріч не вимагала іншого вигляду. Вона це добре відчувала.

Тимофій Сергійович ніколи не був із тих викладачів, які шукають собі проблем. Або пліток. За три роки він жодного разу не залишався з нею наодинці без причини. Завжди були конкретні завдання, чіткі дедлайни, зрозумілі розмови. Він ніколи не жартував над нею, не вів себе по-панібратськи, не перевіряв межі.

Просто називав колегою.

Це звучало приємно. Він бачив її старання, мотивував до конкурсів, до грантів зі стипендією, іноді казав:

— Вам варто спробувати. Ви витримаєте.

І вона витримувала.

Він був вимогливим, але завжди стояв за неї горою.

Саме тому ця зустріч була дивною. Не тривожною, просто не навчальною. Логічно, що він запропонував місце поза університетом.

Кав’ярня була невелика, тиха. Еріка прийшла раніше, сіла біля вікна й замовила чай. Гріла руки об чашку й дивилася, як місто рухається повільно, ніби спеціально знижує темп.

Він прийшов за хвилину до визначеного часу. Сів навпроти, зняв рукавиці, замовив каву. У цій простоті не було нічого особистого — лише звичка діяти звично.

— Дякую, що погодилися, — сказав він.

— Це не проблема, — відповіла вона.

Константиновський мовчав півхвилини, ніби збирався з думками.

— Я пройшов перший етап гранту, — сказав він. — У Японію.

Вона ледь усміхнулась.

— Вітаю.

— Дякую. Але є умови, — продовжив він. — Неофіційні. Для них важлива соціальна стабільність учасника. Зокрема — наявність дружини.

Ось у цей момент у її голові щось клацнуло.

«Якщо я візьму академвідпустку, — подумала вона,  —

у мене може бути потім  інший науковий керівник. А може взагалі не буде ніколи ніякого».

Ця думка не налякала. Навпаки — зняла напругу. Це означало, що розмова відбувається не «під загрозою». Не в межах ролей, які не можна змінити.

Вона подивилася на нього уважніше, усвідомивши, що він подав інформацію про грант якось дивно.

— Ви одружуєтесь? Вітаю.  — запитала спокійно, хоча в погляді пробігла бентега.

— Поки що,  ні!  Проте, маю намір.

—Вибачте, я не розумію, як це стосується  мене.

 —Це... стосується вас... Еріко! Я не бачу іншого варіанту, який був би чесним для нас обох, — відповів він.— Я пропоную домовленість. Фіктивний шлюб. З чіткими межами. Як шанс і для вас, і для мене. 

Вона мовчала. Довше, ніж того вимагала ввічливість. 

— Я пропоную вам стати моєю дружиною!

Еріка заціпеніла. Вона була готова підтвердити рішення про академвідпустку, подякувати Константиновському за роки співпраці з ним, попрощатися по-людськи і розійтися кожен на свої шляхи. Насправді, вона не вірила, що у нього є якийсь варіант для неї. Хто взагалі таким переймається,тим більше, що вона не збиралася йому жалітися чи чогось просити! Найменше, про що вона думала, це про те, щоб вийти за кого заміж аби вирішити свої проблеми чи фінансові питання сім'ї!

— Ви думаєте, що моя проблема в грошах? — спитала вона тихо, будучи вкрай шокована неочікуваною пропозицією свого наукового керівника.

Тимофій Сергійович не заперечив одразу. Це був чесний жест.

— Я думаю, що в головному — так.  — відповів він.

Вона кивнула. 

Він відчув, як ніяково і їй, і йому.

— Тоді я невигідна наречена, — сказала вона, опанувавши себе.

— Чому? — запитав щиро Константиновський.

І ось тут був той момент, коли зазвичай або встають, розігрують трагедію і тягнуть гроші, або пояснюють усе чесно.

Еріка обрала друге.

Вона не змогла дивитися йому в очі. Дивилася в чай, який давно охолов.

— У мене хвора сестричка, — сказала вона, ледве вимовивши ту страшну назву й стримуючи сльози. —  Рідкісне захворювання. Дороге лікування. Я допомагаю, як можу. Майже все, що заробляю, йде туди. І я не знаю, скільки це триватиме.

Вона зробила паузу.

— Я не знаю, чи зможу бути… стабільною. У вашому розумінні.

Він мовчав. Але не відсторонився. І це вона помітила.

— Я знаю цей діагноз, — сказав він нарешті. — Дитина маминої близької подруги народилася з таким. Організм після двох років може перерости це. Є шанс.

Еріка підняла голову. Вперше за всю розмову.

— Справді?

— Так, — кивнув він. — Є надія.

І це слово «надія» раптом стало занадто важким.

— Це звучить дивно, — продовжив він, — але в рамках домовленості, яку я пропоную, я готовий допомагати. Не як благодійник. Як чоловік … Якщо ми говоримо про союз.

Еріка дивилася на нього й не могла зрозуміти, як на це реагувати.

— Ви серйозно? — перепитала вона. — Ви готові… ділитися фінансами? Зі студенткою? На лікування її сестри? Ради чого, Тимофію Сергійовичу? Через штамп у паспорті? Мрію? Грант?

— Я серйозно. — відповів він спокійно.

— Це… занадто.— сказала вона чесно. — Я щиро вдячна за пропозицію, але…думаю… не варто.

— Чому, Еріко?

— Я боюся.

— Мене? — запитав він.

— Ні, — похитала головою вона. — Того, що я ніколи не зможу з вами розрахуватися.

Він ледь усміхнувся.

— Це не кредит, — сказав він. — Це ситуація. І вона потребує, щоб хтось був поруч.

Він подивився на неї уважно, але м’яко.

— Ми не зобов’язані нічого обіцяти одне одному. Але можемо пройти цей період разом. Бо зараз так вимагають обставини. І, можливо, так буде простіше для обох.

Еріка сиділа мовчки. У голові було багато всього — страх, недовіра, дивне полегшення. Але не було відчуття пастки.