Розділ 6. Тимофій

Тимофій не написав їй одразу.Він ходив квартирою повільно, ніби вимірюючи кроками  не простір, а власні думки. 

Він згадав, як батьки розійшлися.

Йому було тринадцять. Не надто малий, щоб не розуміти, і не достатньо дорослий, щоб не боліло. Не було скандалів, криків чи грюкання дверима. Була довга, спокійна розмова на кухні, після якої мати сказала, що вони з батьком більше не житимуть разом, але це не кінець світу.

Світ тоді й справді не закінчився. Просто став іншим.

Мати поїхала, лишивши його із татом. З’явився графік зустрічей, нова тиша у квартирі й дивне відчуття, що дорослі можуть правильно робити речі, які все одно болять. Без драми. Без злості. Просто — по-різному.

З того часу шлюб для Тимофія перестав бути мрією. Він став питанням.

Як взагалі будують міцні й щасливі стосунки? Що в них головне — почуття, звичка, відповідальність? І чи можна зрозуміти це наперед?

Він ніколи не боявся самотності. Він боявся неправильних рішень.

Тепер перед ним стояв вибір, який виглядав надто чітко, щоб його ігнорувати.

Або грант — і дружина. Або та сама стабільність, у якій усе зрозуміло, але нічого не росте.

Він знову відкрив лист і прочитав примітку ще раз. Слова не змінилися. Змінилося лише те, як він їх сприймав. Це був не тиск. Це була умова.

І тут знову з’явилося її ім’я.

Еріка.

Він подумав, що вони могли б бути корисні одне одному. Думка була практичною, але саме це його й засмучувало. Він не хотів думати про людину в таких категоріях. Не хотів зводити її до «рішення проблеми».

«Корисні» — звучало надто холодно.

«Вигідно» — ще гірше.

Водночас він не бачив у цьому всьому брехні.

Він знав Еріку Мурчик достатньо, щоб бути впевненим: вона не з тих, хто погоджується з відчаю або з надії на щось більше. Вона не просить зайвого. Не маніпулює. Не грає ролей.

І саме це лякало.

Він зловив себе на дивній думці: йому ніколи не спадало на думку, що він може їй нашкодити. Навіть теоретично. Все було рівно навпаки. Він інстинктивно тримав дистанцію, обирав слова, зважував інтонації. Наче відповідальність за неї була вбудована в нього з самого початку.

«Тоді чому саме Еріка?» — запитав Тимофій подумки  сам себе.

І відповідь була незручною в своїй простоті.

Бо він їй довіряв. Бо вона була дорослою.

Бо вона не сприйме це як образу, якщо він скаже чесно.

Водночас хвилювало і стримувало те, що  вона зараз була у вразливому становищі.

Саме тому він мусив бути максимально обережним. Не запропонувати допомогу. Не тиснути. Не ставити перед фактом.

«Дати вибір, — подумав він.— Справжній вибір».

Він узяв телефон і вкотре відкрив діалогове вікно. 

Кілька разів починав писати Еріці — і стирав. Слова не складалися. Жодне формулювання не здавалося достатньо коректним.

Зрештою він написав просто.

«Добрий вечір. 

Це Тимофій Сергійович Константиновський.

Чи могли б ми зустрітися й поговорити? Не в університеті. Якщо вам зручно».

Без пояснень. Без натяків.

Можливість сказати «ні» була закладена в кожному слові.

Коли прийшла позитивна відповідь він не відчув полегшення. Радше — зосередженість.

Попереду була розмова, в якій важливо було не знайти правильні слова, а не зламати довіру, яка ще навіть не встигла стати чимось більшим.