Розділ 5. Тимофій

Канікули почалися непомітно. Без урочистостей, без відчуття свята. Просто раптом стало тихіше.

Тимофій третій день прокидався без будильника, пив каву повільно й ловив себе на дивному відчутті, ніби час знову має властивість тягнутися.

Квартира була холоднувата. Він економив на опаленні, бо так звик. На підвіконні стояли книги, складені нерівною стопкою: японська література, кілька технічних видань, роздруківки з помітками олівцем. Робота не зникла, просто перестала тиснути.

Він відкрив ноутбук уже вдруге за ранок, більше з інерції, ніж з очікування. Пошта оновилася майже одразу.

Лист був короткий. Коректний. Без емоцій.

«Повідомляємо, що Ви успішно пройшли перший відбірковий етап…»

Він прочитав це речення двічі. Не тому, що не зрозумів японської. Просто хотів переконатися, що не переплутав нічого важливого. Усередині не було радості. Було зосередження.

— Отже, далі, — сказав  він, радіючи.

Далі йшов список документів, які варто прикласти. Все як завжди. Формуляри. Додаткові довідки. Розгорнутий опис наукового проекту  з уточненнями, дедлайнами, очікуваними результатами. 

Усе знайоме. Усе логічне. Усе те, до чого він був готовий.

Він уже почав складати в голові структуру відповіді, коли побачив примітку в кінці листа. Невелику. Акуратну. Відокремлену від основного тексту.

«Звертаємо Вашу увагу, що для даного проєкту важливою є соціальна стабільність учасника. Зокрема, наявність дружини розглядається як позитивний фактор при фінальному відборі».

Тимофій завмер.

Здивувався? 

Ні. 

Він знав, як працюють такі програми. Формально — ніхто нічого не вимагає. Фактично — всі все розуміють. Родина означає надійність. Менше ризиків. Менше спонтанних рішень.

Він відкинувся на спинку стільця й подивився у вікно. Сніг сипав повільно, непомітно ховаючи сліди перехожих.

— Вони помітили, що я не одружений, — сказав він сам собі без образи, радше з легкою іронією.

У двадцять дев'ять, коли ти докторант, один з найкращих японістів у своїй країні й високооплачуваний фахівець у сфері технічного перекладу з англійської та японської можна дозволити собі не обтяжувати життя ще й сім'єю.

Він закрив лист, але через кілька секунд відкрив знову. Прочитав примітку ще раз. Потім — ще.

У голові не було паніки. Була тиша, в якій думки складалися самі.

Еріка.

Її ім'я спалахнуло і обпекло.

Він знав її як студентку. Як відповідальну, зібрану, чесну. Як людину, яка не подає заяви просто так. І як людину, яка зараз стоїть перед вибором, у якому немає хороших варіантів.

Він згадав її погляд. Не в очі. Згадав, як вона стискала пальці. Як говорила рівно, ніби тримала щось усередині, не дозволяючи йому вилитися назовні.

Раптом у нього склалося для НИХ рішення.

Він не одружений. Вона — на межі академвідпустки.

Ці два факти існували окремо, і раптом стали поруч.

Тимофій підвівся, підійшов до вікна, поитулив долоні до холодного скла. Він не думав про порушення правил. І не думав про романтику.  Він думав про чесність.

«Чи існує варіант, який не принижує ні її, ні мене? Чи є спосіб допомогти нам, не називаючи це допомогою?»

Відповідь, яка прийшла йому до голови, не здавалася абсурдною.

Він повернувся до столу, знову відкрив лист і поставив курсор у кінець документа. 

«Мені потрібно з нею поговорити подалі від зайвих очей», — подумав він.

Тимофій закрив ноутбук і дозволив собі кілька хвилин нічого не робити.

Це рішення ще не мало конкретної  форми, але вже мало напрямок.