Розділ 4. Еріка

На вулиці було холодніше, ніж здавалося з вікон кафедри. Еріка застібнула пальто аж під горло й повільно пішла вздовж корпусу, не поспішаючи ні до зупинки, ні додому. Сніг скрипів під ногами. Ці звуки заспокоювали.

Вона не одразу зрозуміла, що їй ставало легше. Не так, щоб раптом усе вирішилось. Ні. Просто з грудей зник той тупий тиск, який тримався останні тижні, ніби хтось постійно забирав повітря навколо. Тепер можна було вдихнути трохи глибше і проаналізувати цей день. 

День зводився до розмови з Константиновським.

Вона не сказала йому правди і не збрехала. Це був єдиний варіант, який її влаштовував. Коли він говорив, вона дивилась не в очі, в на край столу, на його папку, на власні руки. Вона знала, що якщо подивиться прямо, доведеться або все розповісти, або вигадати щось простіше. Ані те, ані інше їй не підходило.

Правда була надто важкою для чужих. Брехня — надто легкою.

Він це відчув. Вона була в цьому майже певна.

Еріка не боялася Тимофія Сергійовича. Ніколи не боялася. З усіх молодих викладачів Константиновський здавався їй найадекватнішим. Не тому, що був м’якшим, а тому що був чесним у межах, які існували. Він не загравав. Не тиснув. Не робив вигляду, що знає більше, ніж знає насправді.

І був серйозним. По-справжньому.

Саме тому вона не чекала від нього порятунку. І саме тому його слова — «дайте мені трохи часу» — здалися їй дивними.

«Часу на що?»

Вона йшла, тримаючи руки в кишенях, і прокручувала розмову знову й знову. Не його слова. Свої паузи. Ті місця, де вона мовчала. Ті секунди, коли він дивився уважніше, ніж зазвичай, і ніби щось складав у голові.

«Чому це його так збентежило? Я ж п'ятий курс. Все одно, студенти хто куди розходяться після навчання… »

На квартиру Еріці повертатися не хотілося. Там буде шумно: дівчата, телефони, чужі розмови про свята, подарунки, хлопців. Вона нікого не звинувачувала. Просто зараз їй не хотілося пояснювати, чому вона мовчить.

Вона сіла на лавку біля корпусу, дістала телефон і машинально відкрила пошту. Жодних нових листів. Це було очікувано. Але вона все одно перевірила ще раз.

У неї не було плану. Лише напрямок: працювати більше.  Варто шукати нові проєкти. Брати все, що дають. Не розслаблятися.

І раптом,  абсолютно недоречно,  вона подумала, що Тимофію Сергійовичу було незручно через ситуацію. Він стояв  навпроти, тримався рівно, підбирав слова, ніби вони мали вагу. Ніби кожне з них могло щось зламати. Вона вперше побачила в ньому не лише викладача, а людину, якій важливо не нашкодити саме … Еріці Мурчик.

Це було… несподівано.

Еріка підвелась, струсила сніг з рукава і пішла далі. У голові було все ще важко, але там тепер не різала безвихідь.

Вона не знала, чи справді Константиновський зможе щось придумати. Вона й не чекала. Однак, думка про те, що хтось поруч помітив, не вимагав і нічого не обіцяв чомусь гріла більше, ніж варто було собі дозволити.

Вона зупинилась на світлофорі, дивлячись, як червоне світло на мить зупинило рух.

Розсміялася гірко сама в собі, що дозволила собі сентименталізм.

«Добре, Тимофію Сергійовичу! Я дам вам час. До першого дзвінка».

Насправді він не буде телефонувати і навряд чи знайде якісь варіанти.

Вона знає його правила дуже добре.

Він ніколи й ні за яких обставин не дзвонив студенткам.