Розділ 3. Тимофій

Група зібралася майже вся. Хтось стояв, притулившись до стіни, хтось гортав телефон, хтось удавав, що оцінки його зовсім не цікавлять.

Еріка прийшла, як завжди, вчасно. Сьогодні мусила відбути формальність. Почути офіційне оголошення оцінок за семестр та взнати хто злетів зі стипендії, а хто піднявся до висот.  

Тимофій знав, що це її тепер стосувалося дуже опосередковано, але вона ніколи не йшла проти університетських правил. Надзвичайно вмотивавана, до нудоти старанна і завжди правильна.  Його найкраща студентка Еріка Мурчик виглядала … як завжди. На ній  сьогодні було темно-зелене пальто до колін, не нове, але доглянуте, з  акуратно пришитим ґудзиком, який трохи відрізнявся від інших. Білий шарф був зав’язаний просто, без модних вузлів. Волосся зібране в низький хвіст, кілька пасм вибилися біля скронь, ненавмисно, а тому що так завжди вибивається, коли день довгий і стресовий.

Еріка виглядала втомленою, але намагалася бути зібраною, ввічливою, розуміючою.

Тимофій завжди помічав дрібниці через звичку звертати увагу на порядок. І зараз цей порядок у ній був занадто правильним.

На ньому самому був темно-синій костюм  і біла сорочка під ним. Краватка трохи тиснула. Ніби й не затягнув сильніше, ніж треба, але чомусь стало дуже незручно. Пальто він зняв ще в коридорі й тепер тримав його перекинутим через руку, ніби не був упевнений, чи надовго затримається.

Результати оголосив швидко. Кільканадцять  імен, кільканадцять цифр. 

Хтось зітхнув з полегшенням, хтось буркнув щось собі під ніс.

Еріка як завжди підійшла, глянула на список, ледь нахиливши голову. Ні усмішки, ні роздратування. Просто підписала, що з оцінкою ознайомлена і претензій не має. Вона не шукала чужих реакцій, не порівнювала. 

«Так завжди», — подумав Тимофій.

Коли студенти почали розходитись, він зробив крок уперед і окликнув її

— Мурчик! Зайдіть, будь ласка, на кафедру. Я дам вам деякі матеріали для магістерської. 

Це прозвучало буденно. Так, як звучать десятки подібних прохань наприкінці семестру.

Еріка  обернулась одразу.

— Добре, Тимофію Сергійовичу! — сказала вона просто. Без напруження. Без паузи, в якій люди зазвичай зважують, чи не криється за словами щось інше. Вона не шукала підтексту. 

«Що ж у неї насправді сталося? Невже люди з проблемами можуть себе так тримати у руках?»

Кафедра була порожня. Стільці були злегка відсунуті, на столах лежали забуті папери,  стояла чашка з давно холодною кавою, пістрявий  шарф  теліпався на спинці крісла методистки. Викладачі ще десь снували аудиторіями і кабінетами.

Тимофій зайшов першим, машинально поклав папку на стіл і підійшов до шафи. Відчинив її, навіть не дивлячись, що там лежить. Йому просто потрібно було кілька секунд, щоб не починати одразу.

— Сідайте,  Еріко!— сказав він, не обертаючись.

Вона сіла.  Рівно. Не притулившись до спинки, не розслабившись. Руки склала на колінах в замок.

Він повернувся й уперше помітив: вона не дивиться йому в очі. Так дивляться люди, які не хочуть брехати, але й не готові сказати правду.

Це його насторожило.

— Я хотів поговорити з вами, — почав він тихіше, ніж планував. — Не лише про магістерську.

Вона кивнула. Погляд так і не підняла.

— Я чув, що ви подали заяву на академвідпустку, — продовжив він обережно. — Для мене це …несподівано.

— Так, — сказала вона після короткої паузи.

Голос рівний. Без надлому. Але щось у ньому було… важке.

Він відчув це майже фізично.

«Це не вигадка. Це не спонтанне рішення. І не зручна причина». —

— Ви не зобов’язані мені пояснювати деталі, — сказав він швидко. — Але як ваш науковий керівник я мушу запитати: це остаточно?

Вона трохи сильніше стиснула пальці. Не нервово. Усвідомлено.

— Зараз… так, — відповіла вона. — Я не бачу іншого виходу.

Він уважно дивився на неї і раптом зрозумів: у цій історії немає когось, хто її змусив. Немає стороннього тиску. Це її рішення. Важке. Самостійне. І саме тому — страшне.

— Я не буду вас розпитувати, — сказав він повільно. — Але прошу вас не поспішати. Дайте мені трохи часу.

Вона нарешті підняла погляд. На секунду. 

Цього вистачило.

— Часу на що? — запитала вона спокійно.

— Подумати, — відповів він. — Можливо, є варіанти, яких зараз не видно.

Вона дивилась на нього ще мить, ніби зважувалась на щось.

Потім кивнула.

— Добре, — сказала вона, але Тимофій відчув, що це було не ради неї, а ради…нього.

У нього всередині щось боляче вкололо.

— Можна ваш номер телефону? — запитав він після паузи. — Просто… щоб бути на зв’язку.

Мурчик здивувалася? Ще б пак! 

Між ними завжди все було офіційно.

— Звісно…— Еріка намагалася не подати вигляду, що таке прохання викладача занадто збентежило, але тремтіння у пальцях видавало її хвилювання.

Коли вона продиктувала цифри, він записав їх уважно, рівним почерком. І тільки потім усвідомив, що вперше за цю розмову дихає спокійніше.

—  Я… піду. До побачення. —  сказала вона  і вся її зібраність розсипалася.

Тимофій ніколи не бачив її такою засмученою і розбитою. Він дивився на неї і вперше не міг знайти слів.

Еріка  не чекала його прощальних слів. Просто швидко встала і пішла.

Тимофій ще довго сидів за столом, дивлячись на закриту папку з матеріалами, які так і не знадобились.

«Тяжкі сімейні обставини» — це було не формулювання з заяви. Це було щось непосильне і все-таки більше про Еріку, ніж про її сім’ю.